Глава 4 — «Олівер»

Мені шістнадцять. І це був останній день, коли я ще вірив, що погані речі трапляються десь із кимось іншим.
Дощ почався ще до того, як ми виїхали з ресторану. Не злива. Просто дрібний осінній дощ, від якого дороги блищать так, ніби їх облили нафтою. Батько завжди ненавидів таку погоду.
— Оце найгірше, — буркнув він, заводячи машину. — Не видно ні дідька, а всі їздять так, ніби безсмертні.
— Ти теж їздиш як псих, — сказала мама, пристібаючи пасок.
— Це називається “впевнене водіння”.
— Це називається “у тебе штрафів більше, ніж фотографій дітей у телефоні”.
— Наклеп.
— У тебе навіть на заставці машина.
— Бо машина мене не засуджує.
— Вона просто чекає слушного моменту.
Я пирхнув сміхом із заднього сидіння.
Батьки в нас постійно так сперечались. Не злісно. Просто… як люди, які прожили разом дуже довго й навчилися перетворювати дрібні побутові сварки на окремий вид спорту.
Поруч зі мною сидів Олівер. Дев’ять років. Худий, коліна в синцях, волосся вічно стирчить у різні боки, ніби його била струмом сама природа. Він був у величезній червоній худі й повністю поглинений своєю портативною приставкою. Не Nintendo Switch — вони тоді ще не вийшли. Але щось схоже. Стара GameBoy-подібна штука, вся в подряпинах і наклейках.
На одній наліпці було написано:
“NO SAVE. ONLY CHAOS.”
І це дуже підходило Оліверу.
Звук гри тихо пілікав у темряві машини. Піп. Піп-піп. Маленькі електронні вибухи.
Тоді я ще не знав, що через багато років інший хлопчик із темним кучерявим волоссям сидітиме в лікарняному ліжку з Nintendo в руках — і мій мозок зненавидить цю схожість настільки сильно, що почне шукати її всюди.
— Ти знову вбив того дракона? — спитав я.
— Це не дракон. Це мутант.
— Він буквально дихає вогнем.
— І що? Тато теж дихає вогнем, коли бачить податки.
— Я все чую, між іншим, — сказав батько.
— Ось бачиш, — серйозно кивнув Олівер. — І дуже агресивно.
Мама засміялась.
Я дивився на брата й думав, що він виглядає занадто малим для цього світу. У дев’ять років людина повинна перейматись домашкою й мультиками. А не тим, чому дорослі іноді дивляться новини так, ніби хочуть вимкнути планету з розетки.
— Дай сюди, — сказав я й потягнувся до приставки.
Олівер одразу відсунувся.
— Ні.
— Чого?
— Минулого разу ти вбив мого персонажа.
— Це був навчальний процес.
— Це був злочин.
— Ти дуже драматичний.
— Я живу з тобою. Це заразне.
Я засміявся й легенько штовхнув його плечем. Він штовхнув мене у відповідь.
Мама озирнулась:
— Не бийтесь.
— Він почав, — сказали ми одночасно.
Батько фиркнув.
— Господи, у мене буквально два клони.
— Нє, — сказав Олівер. — Я красивіший.
— Це правда, — кивнула мама.
— Зрада, — сказав я.
— Це генетика, — відповів батько.
Олівер самовдоволено посміхнувся. Потім раптом тицьнув пальцем у вікно.
— Дивіться! Собака!
Ми всі машинально подивились. На тротуарі мокрий золотистий ретривер у дощовику вперто тягнув господаря вперед.
— Він виглядає щасливішим за всіх нас, — пробурмотів батько.
— Бо він не платить податки, — сказав Олівер.
— І не має дітей, — додала мама.
— Це жахливо, я буквально тут, — сказав я.
За вікном миготіли мокрі ліхтарі. Двірники ритмічно скрипіли по склу. Салон пахнув картоплею фрі, мокрими куртками й ванільним ароматизатором, який мама купила, бо “в машині пахне чоловіками”.
— Це тому що тут буквально сидять три чоловіки, — сказав тато.
— Саме тому.
Олівер раптом смикнув мене за рукав.
— Дивись.
Він показав екран приставки. Маленький піксельний персонаж стояв на краю прірви.
— Якщо я стрибну — він помре.
— Не стрибай тоді.
— А якщо там далі рівень?
— А якщо смерть?
Олівер замислився. По-справжньому. Так серйозно, як тільки діти вміють думати про дурниці.
— А якщо без смерті не можна пройти далі?
Я хотів пожартувати. Сказати щось типу: “Ого, філософія від людини, яка їсть кетчуп із макаронами”. Але не встиг.
Бо саме тоді батько різко вилаявся.
— Дідько!
Світло. Фари. Прямо перед нами. Занадто близько. Я лише на секунду побачив іншу машину — темний позашляховик, який винесло на нашу смугу. 
Потім усе сталося одночасно. Батько вивернув кермо. Мама закричала моє ім’я. Олівер різко підняв голову від приставки. Машину занесло ще до удару.
Я пам’ятаю цей момент шматками. Наче мозок спеціально порізав спогад, щоб я не збожеволів. Крик мами. Руки батька на кермі. Олівер, який ще не встиг зрозуміти, що відбувається. Біле світло фар. І звук.
Господи. Метал ніколи не повинен так звучати.
Удар був настільки сильний, що повітря буквально вибило з легень. Мене кинуло вперед. Пасок врізався в груди. Щось тріснуло. Скло вибухнуло навколо нас дощем із уламків. Потім ще один удар. І ще.
Машина перевернулась. Світ зламався. Верх став низом. Низ став болем. А потім — тиша. Ні. Не тиша. Писк. Довгий автомобільний сигнал. Дощ. І щось капало.
Я прийшов до тями догори ногами. Пасок безпеки врізався в живіт так сильно, що мене нудило. Я не одразу зрозумів, чому не можу вдихнути нормально. Потім відчув смак крові в роті. Голова розколювалась. У вухах дзвеніло так сильно, ніби мені в череп засунули трансформатор.
Десь попереду мама стогнала. Батько хрипів щось нерозбірливе. Машина лежала перевернута набік. Фари ще світили. Одна миготіла. Скло було всюди.
Я чув, як десь шипить бензин. І це налякало мене більше за кров. Бо навіть у шістнадцять ти знаєш: бензин — це погано. Дуже погано.
— Мам?.. — прохрипів я.
Відповідь. Слабка. Жива.
Я мало не заплакав від полегшення.
— Тату?!
— Я тут… — хрипко відповів він. — Господи…
Він намагався вибити двері плечем. Марно. Метал заклинило.
Мама плакала. Я чув, як вона повторює:
— Діти… діти… Господи, мої діти…
І тоді я повернув голову праворуч. До Олівера. Спочатку мозок відмовився розуміти, що я бачу. Тому що брат сидів дивно спокійно. Неприродно спокійно. Його приставка лежала на стелі машини — тепер це була підлога. Екран усе ще світився. Піксельний персонаж біг на місці. Олівер не рухався. Я покликав його. Один раз. Другий. Третій.
Потім побачив. Уламок металу. Довгий, рваний шматок дверей пробив сидінн збоку й увійшов йому під ключицю. Занадто глибоко. На худі повільно розповзалась темна пляма. Кров була всюди. На шиї. На ремені. На моїх руках, коли я потягнувся до нього.
— Олі… — голос зламався. — Олівер.
Його очі були відкриті. Але вже порожні. Я пам’ятаю абсолютно жахливу річ. Я одразу зрозумів, що він мертвий. Не “може”. Не “можливо”. Точно. Бо людина не може бути настільки нерухомою.
У дітей не буває такої тиші.
Я почав кричати. Не слова. Просто звук. Тваринний. Рваний. Нелюдський. Я смикав ремінь. Намагався дотягнутись до нього. Щось зробити. Будь-що. 
Мам плакала попереду. Батько намагався вибити двері. 
А я дивився на молодшого брата й уперше в житті розумів, що існують речі, які неможливо виправити. Назавжди. Слово “назавжди” в шістнадцять звучить неправильно. Наче воно призначене тільки для старих людей. Але смерть не питає вік. Потім були сирени. Рятувальники. Ліхтарі.
Хтось різав метал. Хтось тримав мене за голову й казав не рухатись.
— Можливий перелом ребер!
— Пульс стабільний!
— Не рухайся, хлопче!
— Там дитина! — кричав я. — Там мій брат!
Я намагався вирватись. Мене притиснули назад. Хтось світив ліхтариком в очі. Хтось питав моє ім’я. А я тільки дивився на Олівера. І я ніколи не забуду погляд рятувальника, який заглянув усередину машини. Цю коротку секунду. Коли професіонал уже все зрозумів — але ще не знає, як сказати правду. Він нічого не відповів. Просто тихо опустив очі. І цього було достатньо.
Я пам’ятаю, як мене витягали з машини. Холодне повітря. Дощ на обличчі. Блимання швидких. Чужі руки. І як я не відводив погляд від Олівера. Наче якщо дивитись достатньо довго — він ворухнеться. Не ворухнувся.
У швидкій хтось сказав:
— Тримайся, гаразд?
Я тоді зненавидів цю фразу. “Тримайся.” Наче людина — це шафа, в якої просто розхитались ніжки.
У лікарні мені наклали шви над бровою. Той самий шрам. Лікар сказав, що мені пощастило.Я тоді мало не вдарив його. Пощастило. Я ненавидів це слово роками.
Після аварії люди почали говорити зі мною дуже обережно. Наче я тріснув. І якщо сказати щось не те — розвалюсь остаточно. Спойлер: я вже розвалився. Просто тихо. Усередині.
Психолог назвав це “синдромом провини того, хто вижив”. Я назвав це “логічним питанням”. Чому він — так, а я — ні? Олівер був кращим за мене. Добрішим. Смішнішим. Він навіть броколі їв без скандалів. Це  взагалі ненормально для дитини. А вижив я.
Світ іноді поводиться як п’яний сценарист. Перші місяці після аварії я майже не спав. Бо щоразу, коли заплющував очі, бачив фари. Або Олівера. І найгірше — не момент смерті. Ні. Найгірше — дрібниці. Його сміх. Те, як він тупо танцював під рекламу пластівців. Його звичка гризти рукав худі, коли нервував. Те, як він казав “шпагеті” замість “спагеті”.
Мозок жорстокий. Він забирає людину. А дрібниці залишає. Наче уламки скла під шкірою.
Я почав затримуватись поза домом. Бо вдома всюди був Олівер. Його кімната. Його кружка. Його кеди біля дверей. Його приставка, яку ніхто так і не зміг увімкнути після аварії.
Одного разу я все ж спробував. Сидів уночі на підлозі його кімнати. Темно. Тільки світло ліхтаря з вулиці. Я натискав кнопку ввімкнення знову і знову. Нічого. Чорний екран.
Мама одного разу знайшла її в мене в руках посеред ночі. Я сидів на кухні й просто дивився на чорний екран. Вона мовчки сіла поруч. Довго нічого не говорила. Лише дивилась на мої руки. На приставку. На шрам над бровою.
— Ти не винен, — тихо сказала вона.
І це найстрашніше. Коли людина любить тебе настільки сильно, що пробачає навіть те, чого ти не можеш пробачити собі. Я тоді кивнув. Збрехав. Бо не повірив їй ні на секунду.
Я пішов волонтерити в притулок. Потім у лікарню. Потім ще кудись. Спочатку це виглядало нормально. “Підліток допомагає людям після травми.” Звучить навіть здорово. Але правда була іншою. Я просто не міг зупинитись.
Бо коли хтось потребував допомоги — у голові ставало тихіше. Наче мозок казав:
”Добре. Ось. Це ти можеш виправити.”
Я тягав коробки. Мив підлоги. Возив їжу бездомним. Сидів із літніми людьми, яких ніхто не навідував. Чистив клітки в притулках. Працював ночами. Навчався вдень. Спав по три години.
Одного разу в притулку старий пес із напівсліпим оком заснув у мене на колінах. І я тоді раптом зрозумів, що вперше за кілька місяців не думаю про аварію.
Люди казали:
— Ти дуже хороший.
А я щоразу думав одне й те саме. Ні. Просто якщо я врятую достатньо людей — можливо, одного дня мозок перестане ставити питання, чому я не врятував брата. Але є проблема з провиною. Вона ненажерлива. Їй ніколи не достатньо.
І саме тому через одинадцять років я сидітиму в палаті поруч із хлопчиком у червоних кедах…і дивитимусь на нього так, ніби від його серця залежить щось набагато більше, ніж просто життя.