Глава 1 — «Пульс»

Темрява мала звук. Я зрозумів це раніше, ніж згадав власне ім’я.
Писк. Повільний. Рівний. Механічний. Пііііп… Пііііп… Пііііп…
Десь поруч щось шипіло, ніби хтось дуже втомлено дихав мені просто у вухо. Повітря пахло пластиком, спиртом і ще чимось солодко-гнилим. Так пахнуть лікарні о третій ночі — коли прибиральниця вже помила підлогу, а смерть ще не пішла спати.
Ще був холод. Не справжній мороз. Лікарняний. Кондиціонерний. Той, що просочується під шкіру й робить людей схожими на трупи ще до того, як вони помруть.
Я не бачив нічого. Спочатку мені навіть здалось, що я осліп. Потім зрозумів: ні. Очі просто не відкриваються. Тіло теж. Я спробував поворухнути пальцем. Нічого. Ніби мене залили бетоном.
Дивно, але першою емоцією був не страх. Роздратування. Таке тупе людське:
Серйозно?.. Що тепер зламалось?
Десь далеко шаруділи кроки. Хтось тихо говорив. Я не міг розібрати слів, тільки інтонацію — втомлену, буденну. Так люди говорять біля кавового автомата або над чиїмось тілом. І я ще не знав, що друге ближче до правди.
Хтось коротко кашлянув у коридорі. Пропищав інший монітор.
Тихий жіночий голос сказав:
— …сатурація падає.
Десь дзенькнув металевий лоток. Світ жив собі далі. Паралельно зі мною.
Я спробував вдихнути. І ледь не збожеволів. У горлі щось було. Трубка. Велика. Тверда. Чужа. Мозок не одразу зрозумів, що це інтубація. Але тіло зрозуміло миттєво. Паніка вдарила різко, примітивно, тваринно. Не думка. Інстинкт. Повітря не належало мені.
Я рвонувся. Точніше — спробував. Тіло відповіло із запізненням, ніби сигнал ішов через болото. Рука сіпнулась. Плече прострелило болем. У грудях щось заболісно хруснуло.
ПІІІІІІІІІП!
Монітор зірвався в істерику.
— Що за?..
Чийсь голос. Далекий. Приглушений.
Я відкрив очі. Світло. Біле. Розмите. Нестерпне. Стеля пливла. Лампи розтікались плямами, ніби я дивився на них крізь воду. Все двоїлось. Голова була важка, мов наповнена мокрим цементом.
Мене нудило ще до того, як я зрозумів, де я.
Я не одразу зрозумів, що лежу. І що прив’язаний. Ні, не ременями. Трубками. У мене з рук стирчали катетери. З грудей — дроти. На пальці миготів червоний датчик пульсоксиметра. Біля ліжка стояв апарат ШВЛ, який тихо й ритмічно шипів, ніби дратувався через моє існування. Пластикові трубки тягнулись по простирадлу, як прозорі вени. На краю поля зору миготіли цифри. Тиск. Пульс. Щось ще. Мій мозок ковзнув по них і не зміг втриматись.
І тоді я знову відчув трубку в горлі. Організм вирішив за мене. Мене скрутило. Я різко сів. І це була помилка. Світ вибухнув болем. Мене знудило просто на себе. Горло горіло. Груди палали так, ніби мене переїхала вантажівка. Може, так і було.
Перед очима мигнули уривки. Фари. Мокрий асфальт. Чийсь крик. Скло. Червоне світло стоп-сигналів. І все.
Я вчепився в трубку. І висмикнув її. Біль. Такий, ніби з мене витягли шматок трахеї разом із душею. Я захрипів. Закашлявся. На простирадло бризнула кров. Справжня. Темна. Густа.
Я дивився на неї кілька секунд абсолютно тупо. О. Значить, не привид.
Горло дерло так, ніби я ковтав наждачку. Кожен вдих був рваний. Сирий. Нестабільний. Писк апаратів перейшов у суцільну сирену. Червоні цифри на моніторі почали стрибати.
Двері різко відчинились.
— Господи Ісусе…
Молодий медбрат завмер у проході з паперовою чашкою кави. Кава випала в нього з рук. Кришка відлетіла вбік. Темна рідина розтеклась по підлозі. Він дивився на мене так, ніби я щойно виліз із холодильника в морзі й попросив Wi-Fi.
Десь у коридорі хтось нервово сказав:
— Чого там оре монітор?..

— Ні-ні-ні-ні, — прошепотів медбрат. — Нізащо.
Я хрипко подивився на нього. Голос був чужий. Подряпаний. Наче я ковтав бите скло.
— Судячи з твоєї реакції… я виглядаю хріново?
Він зблід. По-справжньому. Так бліднуть люди, які бачать щось неможливе. Його очі метнулись до монітора. Потім до мене. Потім до трубки в моїй руці.
— Ти… — він ковтнув повітря. — Ти не можеш говорити.
— А ти… — я кашлянув кров’ю, — дуже хріновий мотиваційний коуч.
Він різко відступив назад.
— ЛІКАРЯ СЮДИ!
Його голос зірвався.
Десь у коридорі почулися швидкі кроки. Хтось побіг. Хтось вилаявся. Колеса каталки загуркотіли по підлозі.
Я спробував опустити ноги з ліжка. Не вийшло. М’язи не слухались. Ноги були чужими. Мене накрила нова хвиля паніки. Справжньої. Холодної. Я дивився на власні руки — сині вени, сліди від голок, пластирі, синці, пожовклу шкіру. Наче я пролежав тут не день.
На зап’ясті був лікарняний браслет. Ім’я розпливалося перед очима. Даніел Волкер. Мені знадобилась секунда, щоб зрозуміти: це я.
На грудях чорним маркером були написані якісь медичні позначки.
AB NEG.
LUNG CLEAR.
LIVER OK.
Я втупився в останній напис.
LIVER OK.
Печінка в нормі. Чомусь саме це налякало мене більше за кров. Бо так не пишуть на живих людях. Так пишуть на… запасних частинах. У грудях щось важко провалилось вниз.
До палати влетіли люди. Медсестра. Лікар. Ще двоє в халатах. Усі різко зупинились. Наче побачили мерця. Може, так і було.
Жінка років сорока семи в синьому халаті дивилась на мене так, ніби зараз мала знепритомніти. Волосся недбало зібране, очі червоні від недосипу. На її рукавичках була чиясь кров. Не знаю чому, але я одразу це помітив.
Молодий лікар біля неї прошепотів:
— Ні… ні, це неможливо…
— Це неможливо, — тихо сказала жінка.
Її очі метнулись до монітора. Пульс. Живий.
Молодий лікар застиг із відкритим ротом.
Ще один медик тихо прошепотів:
— Він же був без реакцій…
Я хрипко озирнувся.
— Може… хтось пояснить… що відбувається?
Ніхто не відповів. І це було найстрашніше. Лікарі не виглядали радісними.
Не було:
“Він прокинувся!”
“Це диво!”
Ні.
Вони виглядали так, ніби літак, який уже впав, раптом передумав вибухати.
Молодий лікар швидко перевірив мої зіниці ліхтариком.
Світло різонуло мозок.
— Реакція є… Тиск піднімається… Сатурація дев’яносто два… Він дихає сам…
Він говорив швидко, уривчасто, але голос тремтів.
Жінка не відводила від мене погляду.
— Це неможливо, — повторила вона.
— Я вже вдруге це чую, — прохрипів я. — Починаю ображатись.
Ніхто не засміявся. І саме це мене налякало. Бо лікарі завжди жартують. Особливо коли все погано. А тут — ні. Тільки писк монітора. Тільки шум кисню. Тільки погляди людей, які вже морально закрили твою справу.
Медсестра раптом подивилась кудись мені за спину. І зблідла ще сильніше.
Я повільно обернувся. Скляна стіна. За нею — інша палата. І люди. Декілька людей у медичних халатах дивились на мене так, ніби я виліз із могили. Один чоловік повільно зняв окуляри. Інша жінка прикрила рот рукою.
А потім я почув. Не для мене. Вони думали, що я не чую.
— Його печінка вже підтверджена.
Тиша.
Інший голос:
— Нирки теж.
У мене всередині щось повільно похололо.
— Операція о шостій ранку. Реципієнтів уже підготували.
Я не одразу зрозумів. Мозок відмовлявся складати слова докупи. Реципієнти. Печінка. Нирки. Підготували. Мене раптом кинуло в жар. Потім одразу в холод. Ніби тіло теж почало розуміти раніше за мозок.
Потім жінка тихо сказала:
— Господи… ми ж оголосили його мертвим.
Світ навколо ніби віддалився. Я почув власний пульс. Шум крові у вухах. Писк монітора.
Чиєсь уривчасте:
— Викличте адміністратора…
— Треба скасувати…
— Де координатор трансплантації?!
— Хто востаннє перевіряв неврологічний статус?!
— Господи…
І в той момент я вперше по-справжньому злякався. Не аварії. Не болю. Не крові. А того, що десь у цій лікарні вже чекали люди, яким пообіцяли частини мого тіла. І найгірше?
Я раптом зрозумів ще дещо. Якщо мої нирки і печінку вже комусь віддали… То десь зовсім поруч зараз сидить людина, яка молиться, щоб я помер остаточно.