Через сто років

Мине століття - стихнуть наші кроки,
‎Затихне звук знайомих голосів.
‎Книгу життя, яку писали роки,
‎В полицях пам'яті сховає темний пил.
‎
‎У тих хатах, що будували вперто,
‎Де кожен кут ти на віки складав.
‎Оселиться життя нове, уперше,
‎Для тих, хто прийде, це лиш стіни й дах.
‎
‎Вони торкнуться стін без спогадів, без болю,
‎Не знаючи, хто мріяв тут і жив.
‎І наші речі - все що цінували,
‎Підуть в сміття, як мотлох без душі.
‎
‎Книжки, які читали в тихий вечір,
‎Картини, фото, де душа лишила слід.
‎Для них це пил, лише звичайні речі,
‎А ти за них годинами платив.
‎
‎Ті фото, де ми щиро посміхались,
‎Пожовкнуть й зникнуть як опалий лист.
‎І ті кого ми так колись тримались,
‎Підуть за обрій, де мовчить привіт.
‎
‎Сто літ - і хто згадає наші сварки?
‎Обличчя, що тримали мов вогонь?
‎Це все зітліє ,стане ніби порох,
‎Що час розвіє між років долонь .
‎
‎То що лишиться? Та мабуть нічого,
‎Сліди які ми встигли залишить?
‎Чи більше в нас було простих сьогодні ,
‎Чи більше страху - просто не прожить?
‎
‎Навіщо гнів з образами тримати,
‎Як він не вартий навіть кілька днів?
‎Життя коротке - варто пам'ятати,
‎Не встигнеш - і вже інший тут посів.
‎
‎Тож не цурайся слова і підтримки,
‎Не бійся щирість серцем віддавати.
‎Бо ти не візьмеш жодної хвилини,
‎Лиш те, що встиг комусь подарувати.
‎
‎Живи сьогодні, просто, без облуди,
‎Люби так, ніби час не має меж .
‎Бо через сто років не буде нас усюди,
‎Та може в пам'яті і серці оживеш .
‎
Верещако Сергій.