Рани країни.

Горить земля, міста стоять в вогні,
‎На ній сліди розбитої тривоги.
‎Країно, ти стоїш в німім жалю,
‎Та все ж тримаєш небо на підмозі.
‎
‎Міста розбиті , в темній самоті,
‎Де вулиці вже не впізнати з фото.
‎Колись сюди ішли дороги мрій,
‎Тепер лиш запах гарі, страх і протяг.
‎
‎Лікарні ,що рятують кожний подих,
‎Стоять обвуглені, скелети мовчазні.
‎Там в коридорах тільки смерті кроки,
‎Бо зло не знає міри і межі.
‎
‎Дитячий плач, що зупинили бомби,
‎Лунає в голові, немов залізний дзвін.
‎Іх імена священні обереги,
‎А біль у серці розпалює лиш гнів.
‎
‎І мирні жителі попадали мов листя,
‎Під холодом ненависті й свинцю.
‎Вони хотіли тихо й мирно жити,
‎Будь проклятий, хто розпочав війну.
‎
‎Всю енергетику, що є серцем країни,
‎Винищують служителі пітьми.
‎Та навіть в темряві, у світло вірять люди,
‎Бо світло не в мережах, а в душі.
‎
‎І кожен ранок глянувши новини,
‎Несеш в собі ту віру, жаль і гнів.
‎Усі емоцій змішалися до купи,
‎Згадавши нелюда, що обстріл запустив.
‎
‎Хай ворог думає, що нам зламає крила,
‎І в пащі ночі нас здолає страх.
‎Та ще живе у кожному надія,
‎Що ми побачимо, як знищили царя.
‎
‎Та навіть якщо рани ще відкриті,
‎І біль пульсує в кожного в сім'ї.
‎Знай: доля тих хто нищив наші мрії,
‎Впаде на них, мов град у день ясний.
‎
‎Бо справедливість ходить тихо, тихо,
‎Та крок її не зміниш ні на мить.
‎І все що нищили вони, щоб володіти,
‎На них самих колись як кара прилетить.