Із хмарного неба, де місяць і зорі,
Де вітер летить у далекий політ.
Зійшлися герої, сини України,
Що волю кували крізь біль і роки.
Тут князь Святослав із мечем у правиці,
І очі горять його ніби вогонь.
Він каже ми кров'ю писали сторінки,
Аби земля рідна не була під ярмом.
Хмельницький Богдан у плащі в колір степу,
Постав наче буря і мовив слова.
До єдності кликав я всіх українців,
Та зрада - як шабля, холодна була.
А тут і Сірко сивий вовк Запоріжжя,
У вуса сміється згадавши орду.
Та нині ці змії, у лисячих шкірах,
В облогу країну узяли мою.
Бандера мовчав, був в очах його смуток,
А потім тихенько і гостро сказав.
Я вірив, що нація встане як Фенікс,
Та спить вона нині, скував її страх.
Що сталося з вами, ви ж вільні слов'яни?
Зітхнув Святослав, за тремтіла рука.
Чи ж кров свою марно тоді проливали?
Чи серце народу вже брила тяжка?
Промовив Богдан, "Бо роз'єднані душі,
Одні хочуть грошей, а інші за хліб.
А хто не забув, що є правда у серці,
На вітрі стоять, не шкодуючи сил".
Сірко підхопив, " Ще вогню предостатньо,
Я бачив його у очах юнаків.
Що кличуть за волю, їх сила незламна,
Вони не за гроші, за чесність і Рід".
"Ми вчили мечем, словом віри і правди,
Ми гинули, щоб після нас ви жили.
То хто ж зможе зараз підняти знамено,
Коли чужі руки торкнулись землі?"
І тиша настала, як ніч опустилась,
Лиш вітер свистів між дерев і трави.
Бандера сказав і підвівся повільно,
"Шукати не в владі, в народі вони".
Хай наш Послідовник не панського роду,
А той хто живе без наживи і зла.
Хто слово "Країна" тримає у серці,
Хто совість свою за хабар не продав.
І злагода стала між ними як сонце,
І єдності дух проростав із землі.
А з неба упала іскра у долоні,
Щоб знову горіли серця навкруги.
І кажуть в ту ніч над Дніпром пролунало,
Що й люди почули розмову оту.
Як четверо вічних героїв стояли,
Народу мовляли основу нову.
Відредаговано: 29.11.2025