Частина п'ята

Вона очікувала, що життя знову завмре до наступної зустрічі. Проте сталося навпаки. Воно вперше за довгий час рушило вперед. У серці оселилася надія.

Лія вперше за вісім місяців була настільки ж щасливою, наскільки й зламаною. Вона знову посміхалася колегам, почала краще виглядати, більше не чекала кінця робочого дня з тією похмурою одержимістю, яка останнім часом стала її другою натурою.

Разом із тим вона готувалася. Зібрала всі фотографії, які змогла знайти. Перечитувала старі повідомлення. Навіть занотовувала моменти, про які хотіла розповісти Даміану, коли побачить його знову. Кілька разів рука вже тягнулася набрати номер Люсі — його матері. Проте щоразу Лія відкладала телефон. Спочатку вона хотіла дочекатися, поки до нього повернуться хоча б перші спогади.

Закінчивши ще один робочий день, дівчина спустилася на парковку. Відчинила дверцята машини, сіла за кермо й машинально розблокувала телефон. На шпалерах знову стояла її улюблена фотографія. Даміан міцно обіймав її зі спини й щиро усміхався, поки вона, вся червона від сорому, дивилася кудись убік. Знімок був зроблений лише рік тому, але тепер здавався спогадом із зовсім іншого життя. Останнім по-справжньому щасливим днем, після якого все змінилося.

— Гарно виглядаєш, пташко.

Від знайомого голосу за спиною Лія здригнулася й випустила телефон із рук. Він глухо впав їй на коліна. Серце пропустило удар. Повільно піднявши очі, вона зустріла в дзеркалі заднього виду знайомий сірий погляд. На задньому сидінні, розвалившись так, ніби це була його машина, сидів Джин. На його вустах грала ледь помітна усмішка. Судячи з усього, він був цілком задоволений тим ефектом, якого досяг.

— Ти... Хто так узагалі робить? — Лія перелякано видихнула, а потім різко озирнулася, шукаючи поруч із ним Даміана. — Де він?

— Якщо зробиш усе, як я скажу, то скоро його побачиш, — спокійно відповів Джин, відкидаючись на спинку сидіння.

— І що ж ти хочеш?

— Щоб ти поїхала прямо до Молу, потім повернула біля лікарні й виїхала з міста.

Лія прикусила губу. Вона чудово розуміла, що їхати за місто з незнайомцем — жахлива ідея. Будь-яка інша людина давно б викликала поліцію або хоча б утекла. Але поруч із ним був Даміан. Вона вже один раз втратила чоловіка. Вдруге втрачати його не збиралася.

— Як скажеш, — тихо відповіла вона.

Лія вставила ключ у замок запалювання, завела машину й плавно виїхала з парковки.

Її каро-зелені очі були повністю зосереджені на дорозі. Та спиною вона постійно відчувала його погляд. Джин уважно розглядав її, ніби вона була черговим експонатом у лабораторії. Цей погляд буквально пік між лопатками, змушуючи сильніше стискати кермо й несвідомо додавати швидкість.

Не пригальмувавши перед поворотом, Лія різко викрутила кермо. Машину трохи повело, а Джина відкинуло до дверцят.

— А ти ще той водій, — з легкою насмішкою кинув він, випрямляючись.

Лія промовчала. Лише на секунду глянула в дзеркало заднього виду.

— Просто поспішаю на зустріч зі своїм чоловіком, — холодно відповіла вона. — Ти так і будеш постійно третім зайвим між нами?

— Повір, я хочу цього ще менше, ніж ти, — кутики його губ ледь піднялися. — Я вже давно не в тому віці, щоб працювати нянькою.

Лія насупилася й ще трохи натиснула на педаль газу. Попереду вже виднівся знайомий торговий центр.

— Моєму чоловікові двадцять сім. Йому давно не потрібна нянька.

— Я б із тобою посперечався, пташко, — спокійно відповів Джин.

Вона звернула через парковку Молу, а потім виїхала на дорогу біля лікарні. Погляд мимоволі ковзнув до місця, де кілька днів тому вона вперше побачила брюнета. Серце неприємно стиснулося, але вже за мить вона знову дивилася лише вперед.

Місто поступово змінювалося приватними будинками, а за ними починалося передмістя. Лія пригальмувала перед світлофором і коротко подивилася на Джина.

— Ти сказав, що Даміан не зовсім живий. І що я не захочу знати чому.

— Саме так, — він навіть не повернув голови до неї. — І ще я сказав не сунути носа туди, куди не треба. Повір, якщо дослухаєшся до цієї поради, уникнеш багатьох халеп.

Машина знову плавно рушила вперед. Кілька хвилин вони їхали мовчки. За вікнами залишалися останні будинки передмістя.

— Я готова встрягнути в будь-яку халепу заради Даміана, — твердо сказала Лія, не відриваючи погляду від дороги.

— Побачимо, — без особливого ентузіазму відповів Джин. — Через три кілометри ми остаточно виїдемо з передмістя. Потім повернеш праворуч.

Шатенка лише мовчки кивнула.

Решту дороги вони майже не розмовляли. У салоні було чути лише рівне гудіння двигуна та тихий шелест шин по асфальту. Місто залишилося позаду. Обабіч дороги виріс густий весняний ліс, крізь який уже пробивалися золотаві промені вечірнього сонця. Лія вже почала думати, що вони давно проїхали потрібне місце, коли попереду нарешті з'явився майже непомітний поворот. Вона звернула. Дорога звузилася, а за кількасот метрів дерева раптом розступилися. Попереду стояв будинок.

Доволі великий, одноповерховий будинок із широкими панорамними вікнами й світлим фасадом зовсім не нагадував моторошне лігво, яке Лія вже встигла намалювати у своїй уяві. Швидше невелику сучасну віллу, заховану від сторонніх очей посеред лісу. І саме це чомусь насторожувало ще більше.

— Паркуйся біля воріт і ходімо за мною.

Лія мовчки послухалася. Зупинила машину біля чорних кованих воріт, заглушила двигун і вийшла. Джин уже відчинив хвіртку й неквапливо рушив до будинку, навіть не озираючись, ніби був упевнений, що вона піде слідом. Заблокувавши машину, шатенка поспішила за ним. Вона навіть не встигала роздивитися подвір'я. Лише мимохідь помітила акуратно підстрижений газон, кілька молодих дерев і широкий кам'яний тротуар, що вів просто до будинку.
Джин відчинив вхідні двері й одразу попрямував углиб коридору. Лія мовчки йшла за ним, усе більше дивуючись. Усередині було просторо, світло й затишно. Сучасні меблі, світлі стіни, дерев'яна підлога. Тут не було нічого, що хоч трохи нагадувало б житло викрадача чи маніяка.