Частина третя

Дні тягнулися мов тижні. Години — як дні. Хвилини — як години.

Вона ненавиділа кожен робочий день, щиро благаючи, щоб той скінчився якомога швидше. І після роботи Лія не їхала додому. Не заходила випити чаю в кав'ярні. Не відпочивала. Не спала. Дівчина йшла в Мол. Щодня обходила кожен із трьох поверхів уздовж і впоперек. Вдивлялася в обличчя перехожих, затримувалася біля кожного світловолосого чоловіка, який хоча б здалеку нагадував Даміана. Питала охоронців, продавців, барист, чи не бачили вони дивний дует — блондина й брюнета.

Проте їх не було. Їх не було ніде. І хоч Лія вперто продовжувала пошуки, з тією самою одержимістю, з якою гонча бере слід, кожен день закінчувався однаково.

Розчаруванням.

З кожним днем вона ставала все бліднішою. Очі згасали, під ними залягали темні кола, а джинси, які ще недавно сиділи ідеально, тепер висіли трохи вільніше. Усе це вже було схоже на нав'язливу ідею психічно хворої людини. І коли одинадцятий день пошуків знову не дав жодного результату, Лія сіла в машину абсолютно розбитою. Пальці міцно стиснули кермо. Вона опустила голову на руль і заплющила очі. По щоках тихо покотилися сльози. Гарячі. Беззвучні. Шатенка вперше відчула, наскільки сильно виснажилася. Здавалося, сил не залишилося навіть на те, щоб плакати. Вона повільно завела машину й так само повільно рушила додому.

Та цього разу машинально виїхала зовсім не туди. Лише через декілька хвилин Лія помітила, що дорога навколо була незнайомою.

— Поїхала не туди... Трясця... Треба більше не сідати за кермо настільки втомленою, — пробурмотіла вона собі під ніс, вдивляючись у нічну дорогу.

За вікном пропливали чужі будинки. Ліхтарі кидали на мокрий асфальт довгі жовті відблиски. Дощ уже майже скінчився, лише зрідка на лобове скло падали поодинокі краплі. Попереду, трохи віддалік, здіймалася велика міська лікарня. Її світлий фасад яскраво виділявся серед темних будівель, а десятки освітлених вікон різко контрастували з нічною темрявою.

— Може, мені все це примарилося... І це знак, що час їхати в психлікарню, — гірко всміхнулася сама до себе Лія.

Вона вже збиралася повернути на потрібну дорогу, як раптом завмерла. Фари ковзнули по тротуару, вихопивши з темряви самотню постать. Темне волосся. Бліда шкіра. Висока статура. Очі Лії широко розплющилися, а серце пропустило удар.

Вона впізнала його миттєво. Брюнет. Той самий чоловік, який був поруч із Даміаном. Здавалося, він теж її помітив. На якусь мить їхні погляди зустрілися. Лія машинально подивилася в дзеркало заднього виду. Позаду не було жодної машини. Недовго думаючи, вона різко здала назад, викрутила кермо й майже влетіла на територію лікарні, навіть не замислюючись про правила дорожнього руху.

Чоловік дивився на неї так, ніби перед ним була божевільна. Автомобіль різко зупинився просто біля тротуару. Лія вискочила назовні, навіть не зачинивши дверцят. Тепер їх розділяла лише машина. Вона швидко обійшла її спереду, а брюнет зробив кілька неквапливих кроків назад.

— Стій! — її голос знову більше нагадував поранений пташиний крик. — Де мій чоловік? Я знаю, що він з тобою! Я знаю, що він не помер!

Чоловік мовчки дивився на неї. Його сірі очі залишалися абсолютно спокійними, ніби він гарячково прораховував у голові всі можливі варіанти. А потім просто розвернувся й побіг. Без жодного слова. Без пояснень. Просто розчинився в темряві ночі.

— Стій!

Лія кинулася було за ним, але тієї ж миті нічну тишу прорізав різкий звук сирени. Синьо-червоні проблискові маячки освітили мокрий асфальт. Патрульна машина повільно завернула на територію лікарні.

— От тільки вас зараз не вистачало... — безсило прошепотіла Лія, не відводячи погляду від місця, де кілька секунд тому зник Джин.

***

Вже був вечір, коли Лія заходила на кладовище. Ще трохи заспана після безсонної ночі, вона вперше за довгий час здавалася трохи спокійнішою. Наче втомилася настільки, що навіть відчай на якийсь час притих. Повільно йдучи вузькою доріжкою між рядами могил, вона вдихала прохолодне травневе повітря. Молоде листя тихо шелестіло над головою, вітер приносив запах свіжої трави й сирої землі, а десь далеко ще співали птахи. Сонце майже сховалося за обрієм. На кладовищі не було ні душі.

Дійшовши до знайомої могили, шатенка опустилася навколішки.

— Привіт, — вона мляво всміхнулася. — Знаю, що тебе тут немає. Проте... я вже зовсім не знаю, що мені далі робити, Даміане.

У відповідь, як і завжди, була лише тиша.

Лія провела пальцями по холодному каменю надгробка й ненадовго заплющила очі.

— Але я не здамся... — цього разу її голос звучав тихіше. — Навіть після ночі у відділку я знову прийшла до тебе. А ти все мовчиш... Я просто дуже хочу, щоб ти знову був поруч.

— А ти впевнена, що справді цього хочеш?

Лія різко здригнулася й мало не втратила рівновагу. Серце шалено закалатало. Вона повільно повернула голову.

За кілька метрів від неї стояв брюнет. Чорне, мов воронове крило, волосся, світла шкіра й ті самі холодні сірі очі, які вона вже не змогла б забути. На ньому були темні джинси й проста чорна футболка, поверх якої була недбало накинута розстебнута сорочка. Він стояв спокійно, засунувши руки в кишені, ніби прийшов сюди зовсім не випадково. На його обличчі не було ні здивування, ні хвилювання. Лише уважний, майже вивчаючий погляд.

— Так, — не вагаючись відповіла Лія.

Він ледь вигнув брову.

— Навіть якщо він тебе не пам'ятає?

Шатенка сумно всміхнулася.

— Він був чудовою людиною ще задовго до того, як ми стали чоловіком і дружиною. Навіть до того, як закохалися одне в одного. Я знаю, який він. І знаю, що він не заслуговував померти.

— Ай... — чоловік іронічно зітхнув. — Не дуже люблю слухати, як нахвалюють померлих. Це нецікаво. Як показує практика, після смерті з людей швидко роблять мало не святих і пробачають їм усі гріхи лише тому, що їх більше немає.

Лія уважно подивилася на нього.