Частина друга

Блондин дивився на неї з неприхованим занепокоєнням. Так само, як і всі навколо. Не лише він один обернувся на її крик. Лія відчула легкий сором, але все ж зробила кілька впевнених кроків йому назустріч. Дехто й досі спостерігав за ними, інші вже поверталися до своїх справ, лише зрідка кидаючи в їхній бік зацікавлені погляди.

— У вас усе добре? — з очевидним нерозумінням запитав він.

Лія нахмурилася.

Ні. Голос був його. Вона впізнала б його серед тисячі. Саме цей голос колись будив її вранці, шепотів дурниці перед сном і тихо сміявся десь зовсім поруч. Помилитися вона не могла.

— Даміане... Як ти можеш бути живим?

Вона дивилася йому просто в очі. Але в них нічого не було. Ні впізнавання. Ні болю. Ні радості. Це була не гра. Чоловік справді не розумів, хто стоїть перед ним.

— Ходімо звідси, — з відчутною напругою в голосі промовив його супутник.

Лія різко перевела на нього погляд.

Тонкі риси обличчя надавали йому аристократичності. Світла, майже бездоганна шкіра. Чорне, мов воронове крило, волосся. Сірі очі. Гострий погляд вп'явся в неї з тією ж настороженістю і неприхованою цікавістю. Проте було в ньому ще щось. Брюнет явно хотів якнайшвидше завершити цю розмову. Було очевидно — її поява йому зовсім не подобалася.

— Хто ви? І що ви робите поруч із моїм чоловіком?

Блондин здивовано перевів погляд на брюнета, ніби мовчки запитуючи, що відбувається. Той не поспішав відповідати. Лише трохи звузив очі, швидко оцінюючи ситуацію. Його погляд на мить затримався на Лії, наче він намагався зрозуміти, чи вона небезпечна, чи просто розгублена.

— Мене звати Джин Морроу, — нарешті спокійно відповів він. — І мені здається очевидним, що ви помилилися людиною.

Вона перевела погляд на блондина. Ні. Це був він. Не просто схожий. Це був Даміан.

Той самий ніс. Та сама лінія щелепи. Те саме густе біляве волосся, що постійно спадало йому на лоба. Навіть невеликий шрам під правим вухом був на місці.

— Даміане... — майже беззвучно прошепотіла вона. — Чому ти мовчиш?

Чоловік дивився на неї ще кілька секунд, ніби намагався згадати хоча б щось. Але нічого не змінилося.

— Я не знаю вас, — відповів він трохи жорсткіше, ніж, мабуть, хотів. — Мене звати Люк. І я навіть не знаю жодного Даміана.

Лії здалося, ніби її облили крижаною водою. Світ навколо продовжував жити. Люди проходили повз, десь неподалік сміялася дитина, із сусідньої кав'ярні долинав запах свіжої випічки. Але все це раптом стало таким далеким, ніби хтось вимкнув звук.

Він стояв просто перед нею. Живий. Дихав. Дивився на неї. І абсолютно її не пам'ятав.

Шатенка вже збиралася щось сказати, як хтось обережно поклав руку на її лікоть. Вона ледь здригнулася й озирнулася. Поруч стояв Ділан. На його обличчі читалося збентеження. Він швидко окинув поглядом усіх присутніх, після чого винувато усміхнувся.

— Вибачте, це моя подруга. Вона втратила чоловіка в автокатастрофі й досі переживає його смерть. Іноді їй здається, що вона бачить його в інших людях. Ще раз пробачте.

Лія різко смикнула рукою, звільняючись із його хватки.

— Нічого страшного. Прийміть наші найщиріші співчуття.

Від співчуття в голосі брюнета були лише слова. Вираз його обличчя залишався незмінним — холодним і стриманим. Він лише коротко кивнув, після чого розвернувся й спокійно рушив до виходу.

— Ходімо, Люку.

Лія перевела погляд на блондина.

— Даміане... Прошу, лишись...

Її голос був майже нечутним. Надломленим. Наче вона вже знала, що зараз станеться, але все одно не могла змусити себе мовчати. Чоловік затримався лише на мить. Він подивився на неї. У його зелено-блакитних очах не було нічого, окрім жалю до незнайомої жінки.

— Вибачте... Я не ваш чоловік.

Після цих слів він розвернувся й пішов услід за Джином.

Лія мовчки дивилася, як кохання всього її життя повільно віддаляється. Кожен його крок боляче відлунював десь усередині. Ще кілька секунд — і він просто зникне серед натовпу.

— Даміане!.. Не йди!

Вона рвучко кинулася вперед, але Ділан міцно схопив її за передпліччя.

— Ліє, заспокойся!

— Відпусти!

Вона різко смикнулася, але цього виявилося недостатньо. Тоді, майже не думаючи, з усієї сили вдарила його ліктем під ребра.

— Ай... Та що ти робиш?!

Ділан одразу відпустив її й інстинктивно відступив на крок, схопившись за бік. Декілька людей навколо знову обернулися. Хтось невдоволено зітхнув, хтось лише кинув короткий зацікавлений погляд і пішов далі. Торговий центр продовжував жити своїм життям, ніби нічого особливого не сталося.

— Там був мій чоловік, — тремтячим голосом сказала Лія, не відводячи очей від виходу.

— Не дурій. Твій чоловік мертвий.

Вона повільно повернулася до нього.

— Ні. Він щойно стояв переді мною. Живіший за всіх нас. І я мушу його знайти... Мушу, хоч би що сталося.

Ділан дивився на неї так, ніби бачив уперше. Співчуття, яке ще кілька хвилин тому було в його очах, безслідно зникло. Йому на зміну прийшли роздратування і майже відверта огида.

— Ти збожеволіла, — тихо кинув він. — Не дзвони мені більше. І не пиши.

Лія навіть не дослухала. Вона вже бігла. Розштовхуючи людей плечима, майже злітаючи сходами, вона кинулася до автоматичних дверей. Серце шалено калатало, а перед очима стояло лише одне обличчя. Вона вискочила надвір. Холодний дощ одразу вдарив по обличчю. Парковка була майже порожньою. Машини повільно виїжджали з місць, люди поспішали під парасолями, ховаючись від зливи. Але ні Даміана. Ні загадкового брюнета. Ніби їх тут ніколи й не було.

Лія розгублено закрутила головою, вдивляючись у кожну постать удалині. Зробила ще кілька кроків уперед, потім ще. Її груди важко здіймалися від збитого дихання. Даремно. Вони зникли. Наче розчинилися в дощі.