Частина перша

Тяжкі грозові хмари затягнули небо, опускаючись усе нижче й ніби кожної секунди були готові звалитися важким камінням на голову. Здавалося, навколо ставало дедалі темніше й похмуріше. Повітря було важким і густим, просоченим запахом сирої землі та дощу, який ось-ось мав розпочатися. Проте ніщо сьогодні не було сумнішим за обличчя жінки, яка стояла навпроти невеличкої доглянутої могилки.

Вона стискала свої тонкі вуста в лінію. Бліда й хвороблива, тримала в руках квіти. Червоні троянди. Їхні яскраві пелюстки боляче вирізнялися серед похмурих сірих барв кладовища. Шатенка повільно нахилилася й поклала букет біля надгробка, поруч з іншими вже трохи зів'ялими квітами.

— З днем народження, Даміане.

У відповідь їй, як завжди буває в таких випадках, розгорнулася лише безмежна тиша. Навіть вітер, здавалося, на мить ущух. Дівчина ковтнула ком у горлі разом із власним не до кінця втамованим горем.

— Сьогодні тобі було б двадцять сім, — тремтячим голосом продовжила вона й по звичці потягнулася до ланцюжка на шиї. Пальці міцно стиснули холодний метал, ніби той міг хоч трохи заспокоїти. — А тепер виходить, що через пару місяців я вже буду старша за тебе. Твоя матір не схвалила б.

Лія майже посміхнулася, проте замість цього лише знову стиснула губи.

Дата на надгробку свідчила, що того, до кого вона зверталася, не було вже вісім місяців. Вісім місяців. І за весь цей час вона була готова поклястися, що відчувала біль втрати фізично. Наче десь глибоко всередині залишилася відкрита рана, яка вперто відмовлялася гоїтися.

Грім загрозливо прокотився небом. Перші важкі краплини дощу впали їй на лоб і щоки. У кишені завібрував телефон. Лія дістала його й поглянула на таймер.

Пів години.

— Я йду, — наче повідомляючи вирок, промовила дівчина.

На мить вона завмерла. Наче щиро чекала на відповідь. Та її не було й не могло бути.

— Не відповідаєш, так? Міг би прийти до мене якимось привидом, Даміане. Хоча… ти, мабуть, злишся. І маєш на це право, — останнє речення вона додала майже пошепки. — Я винна в тому, що ти загинув.

Лія ще хвилину дивилася на надгробок. Потім повільно розвернулася й пішла, залишивши позаду лише свіжі троянди, тишу та слова, на які вже ніхто й ніколи не відповість.

Кладовище спускалося вниз, а доріжка стала слизькою через дощ. Поки Лія дійшла до машини, встигла добряче промокнути. Відчинивши дверцята своєї чорної «Хонди», дівчина сіла за кермо й одразу вставила ключі в затвір, в потім виклала телефон із вологих джинсів на пасажирське сидіння.

Вона поклала голову на кермо. Втомлено зітхнула й міцно заплющила очі. Думки безладно змінювали одна одну, не даючи ні хвилини спокою. За мить праворуч завібрував телефон.

На дисплеї білими літерами висвітилося ім'я: Ділан Нотек.

Вираз її обличчя змінився занепокоєнням. Цього разу Лія зітхнула вже приречено й узяла телефон до рук.

— Привіт. Ти ж пам'ятаєш, що ми сьогодні домовлялися про зустріч? — голос співробітника на іншому кінці звучав весело, ніби він уже передчував щось хороше.

— Так, — частково збрехала Лія, вкотре пошкодувавши про те, що взагалі погодилася.

— Я тут подумав... Може, я заберу тебе з дому, щоб ти не брала машину? Недалеко від мене є непоганий ресторан. А потім я відвезу тебе додому. Ну... якщо ти сама цього захочеш.

Ділан звучав не інакше як правильний чоловік, та Лія лише нахмурилася від такої прозорості натяків.

— Ні, дякую. Я вже в машині, — відповіла вона, докладаючи всіх зусиль, щоб приховати роздратування. — Проте дещо ти все-таки можеш для мене зробити.

— Усе, що завгодно.

— Я хочу зустрітися за двадцять хвилин у Молі.

На іншому кінці слухавки почувся якийсь шум.

— У мене змінилися плани, і, якщо ти не проти, я б хотіла перенести нашу... дружню зустріч туди. Тобі ж зовсім недалеко.

— Але... — почав було заперечувати чоловік, та за мить замовк. — Добре. Я згоден. За двадцять хвилин у Молі.

— От і чудово. Дякую.

Лія натиснула на червону кнопку й завершила виклик. На обличчі на секунду промайнула втома. Проте вона лише потерла перенісся й, ніби наважуючись, різко повернула ключ, завівши машину. Двигун тихо ожив, і вже за секунду вона рушила.

За вікнами швидко змінювалися краєвиди. Дощ рівномірно стукав по даху, залишаючи на склі тонкі водяні доріжки. Торговий центр «Мол» знаходився за п'ятнадцять хвилин їзди. Вісімнадцять — разом із парковкою. Вона навіть не дістала парасолі. Просто вийняла ключі, відчинила дверцята й вийшла під дощ. Заблокувавши машину, повільно рушила вперед, зовсім не боячись холодних крапель. Уже за декілька секунд волосся й одяг помітно намокли, але Лія навіть не звертала на це уваги.

Біля входу, під навісом, на неї чекав молодик. Начисто поголений, у синій кофті й сірих джинсах. У руках він тримав парасолю. Його коричневе волосся було ледь не ідеально вкладене. Побачивши Лію, чоловіче обличчя відразу змінилося занепокоєнням. Він швидко рушив їй назустріч, паралельно розкриваючи парасолю.

— Чому ти не сказала, що у тебе немає парасолі? Захворієш же.

Він порівнявся з нею й одразу прикрив її від дощу.

— У мене є парасоля. Просто захотілося пройтися так. А якщо захворію, то візьму лікарняний, — сухо сказала шатенка й почала йти далі, виходячи за межі парасолі. — Дякую за турботу.

— Мені буде сумно без тебе на роботі, — трохи ображено відповів чоловік і за два кроки наздогнав її, знову прикриваючи парасолею. — Куди б ти хотіла піти?

— Мені казали, що на другому поверсі є хороша кав'ярня, де смачне какао. Я хочу какао, — вона відвела погляд.

— Добре, — Ділан посміхнувся.

Вони зайшли під навіс будівлі, після чого хлопець склав парасолю й поніс її в правій руці. Лія сповільнилася лише на секунду, розглядаючи себе у відображенні скляних дверей. Темно-сірі джинси, як і чорна велика толстовка, були вологими від дощу. Коричневе волосся середньої довжини трохи розтріпалося й прилипло до щік. Вона ще раз глянула на Ділана. Він дивився на неї зі своєю легкою, майже правильною посмішкою, але трохи опущені брови видавали хвилювання.