– Ні, ні , ні , і ще раз ні!!!! Я не буду на сімейному застолі з вашими друзями Грандами. Я не піду! Мене еммм... мене подруги позвали з собою на вечірку.
– Так ти підеш! Пам'ятай про договір! І ти хочеш , щоб ще одна вечірка залишилася так само як і та , тиждень тому?! Ні , це не обговорюється. Щоб в сім була дома. Нам в дев'ять треба бути в них. І не дай Боже запізнися, тиждень домашнього арешту. - продовжувалася третя година моєї з батьком перепалки..
– Стопе! Який арест?! А ти кхм, кхм прости за грубість, не офігів? Добре, потім договори , я в університет! До вечора , сімейка!
Я вийшла із дому , не забувши грюкнути дверима.
– Адбой , Камікадзе! Я мішком доберуся. - проговорила чоловіку в костюмі , який відкрив мені двері в салон автомобілю. Навіть не дивлячись на нього.
Тепер коротенько розповім вам.
Після мого сніданку, тато вирішив зі мною поговорити . Темою нашої розмови стали друзі сім'ї. Сьогодні в дев'ять ми повинні завітати до Грандів. Тату з батьком Крістофера треба обговорити щось! Я в цьому не шарю. А я як піду!? Спалюся ж... От тому і відмовила. В кінці кінців мої нерви лопнули і я втекла.
Одягнута я була в зручний одяг і тому, за пів години я була в академії. А саме : футболка чорна, чорні джинси і білі кроси . І з рюкзаком. Біля входу в університет була купа народу. І не далеко ,біля синього мазераті я побачила Крістофера з його лавками. Ой вибачте - друзями. Тьфу на тебе .
Зайшла і направилася в свою аудиторію. Як ви гадаєте , спокійно дойти б я змогла?! Ні! Це ж я. І ця с..ка - білобриса. Бля , як її звати? Забула , та ну її , білобриса і на цьому зупинимося.
– Диви куди йдеш! - почала куткудакати ця курка.
– Оооо, історія повторюєтьсся як в перший день нашого знайомства! - відповіла я , напчтках повертаючись до неї. І тільки зараз бачу її зовнішній вигляд. Я не розумію , це мода така чи в неї смак поганий. Волосся зелено- сіре, фейс розмальований червоною фарбою. Жах... - Даааммм, красою світ ви не врятуєте!
– Що ти сказала? Це взагалі-то вишукано фарбувати волосся.
– Добре! Не дуже приємно було поговорити , бувай! Ой. - Я дещо не сказала , по дорогі мені дуже закортіло пити. І я купила лимонаду. А зараз цей лимонад на білобрисій.
– Дура! - викрикнула та.
– Приємно познайомитися! А я то тебе білобрисою та білобрисою називаю.
– Ах! І що тепер Мася скаже. Яж іза тебе тепер як чудовисько. Як би мені хотілось тебе зараз довбонути. Та не хочу руки вимазувати в згнивші фрукти. Фу!
– Взаємно! Все бувай , потім договоримо я на пару... - і я побігла.
Вже як п'ять хвилин пройшло після дзвінка, а я ще досі не можу знайти кабінет. А , ось він.
Постукала , відкрила , зайшла і стала навпроти дверей. Ох , а все-таки виглядає формацепт страшнувато. Це жіноча, років 45. З очками на носі , одягнена в юбку нище колін, і сорочку білу з довгими рукавами.
– Драсте! Я можу зайти? О , ой да , вибачте за запізнення. Чи не так? Я можу сісти? - і не довго стоячи ч направилася на останній ряд але мене задиржала вона. Гррр
– Стій! Ім'я , фамілія, по-батькові. - заричяла та. От був би прикол, дізналась би вона справжню фамілію. За. Може погратися. А була не була.
– Кріста Енджи Борисівна. - сухо відповіла. Шах і мат. Вона втратила дар говорити. І глаза в неї як у кота із грека. А ні , вона зараз подумає що я брешу.
– Ти зараз за брехню відправишся до деректора! Я сказала ім'я , фамілію, та по-батькові! - А так і знала.
– Я вам сказала правду. Може вам ще паспорт показати? Ах стоп, в мене ж його зараз з собою нема. Печялька. Я сяду?
– Та скільки ж можна! Не розумієш по хорошому , с тобою я буду по поганому. Ти взагалі не розумієш з ким говориш, дівчинко? - підійшла та до мене і почала .
– Чуєш Розочко, тюльпани з відси , а то зараз так загеоргіно що обсіренішся. Чула. Вам жеш гірше буде, стара леді. В мене нерви не залізні , можу разочок по вашій білій мордочкі дати... І мені всеодно буде на все. По перше: я тут таке учюдила , але мене всеодно не виперли звідси. Я тут вже цілі дві неділі мучяюсь. А ви тут тільки другий день, тому будьласочка замовкніть і робіть свою роботу. Кабінетик доречі важкодоступний ви собі обрали. Ледве знайшла... Що зирете , ніколи мене не бачили. Не позорьтесь будьласка. Я з вами два тижні вже навчаюсь. Приступимо.
–. Ах , так. На чому я закінчила? Ага... - далі я не слухала. Вона мене так взбісила , щей розмова з батьком. Взагалі в моєму житті кавардак.
Через деякий час продзвенів дзвінок. Я вибігла перша, і побрила до наступного кабінету. Ні , не знайшла.
Потім подумала , чого я зі своїми одногрупниками не пішла. Боже , яка я тупа.
Ще трішки побродила і знайшла цей чортов класс.
Ха-ха-ха. Астріт з Розалі вже знайшли місця де вмоститися і чекали мене. Ви спросете , чому я втекла без них. БО ЇХ НЕ БУЛО НА ПЕРШІЙ ПАРІ!
– Вас чього не було на першій парі? Чому я одна повинна була сумувати і орати на ту вчительку? - ще з дверей почала кричати до них я.
– Та не ори ти на весь клас. Іди сюди і ми все тобі розповімо. - відповіла Астра.
– Ну і де ви пропадали? - говорю я , вже сидячи біля подруг.
– Ми не пропадали. Просто одній відьмі, скоро виповнюється 18 років. А вона про це зовсім забула. Тому ми готуємо подарунок. - почала Роза.
– Реально зовсім забула що через два дні в мене днюха. І де ми будемо веселитися?
– Ми з Розою орендували котедж на два тижні. Арчі зараз мучається з подарунком.
– Чому ви в мене такі небанальні. А запізнились чому? - продовжую я.
– Чого ти в нас така тупенька. Чоловік, в якого ми орендуємо дім, подзвонив щоб спитати дещо. А це ми вже тобі не скажемо. Тому просто слухай препода.
Розвернувшись до вчителя ми почали слухати.
Залишок дня пройшов круто. Особливо на фізрі.
Я зарядила футбольним м'ясом в Астріт , а потім була жорстко покарана. Астріт бігала за мною по всьому спортзалу зі скакалкою в руках поки всі дивились на нас і говорила: " Та скільки ж ти радісною знущяця будеш?! В мене може мозги робились , а вона ржать почала. От би зараз як зарядить цією скакалкою по тобі , щоб мені краще стало...". А Роза допомагала мені врятуватися.