Живе Сновидіння

Живе Сновидіння

У машині нас четверо: я (мене звуть Тетяна), Вадим, Оля та Рома. Їдемо на свято. Дорога слизька, на краях сніг. Вадим пришвидшується. Я кричу:
- Не поспішай! Повільніше!
Вадим не реагує.
Тут зустрічна смуга обривається. І ми продовжуємо їхати, помічаючи ліворуч прірву, яка поглинула цілий напрямок руху. Поглянувши в цю прірву, бачимо десь дуже глибоко місто, що загубилося в густих хмарах, з хмарочосами, які ніяк не можуть торкнутися нас своїми дахами. А під містом видно ще одну прірву, що зливається з якимось туманом, наче місто-примара виросло з нізвідки, пустивши своє коріння з цього димного туману.
І ми розуміємо, що ми високо над усім цим містом. Ми їдимо по своїй смузі, що стає все більш вузькою і слизькою. Ми не можемо зупинитися, інакше впадемо. Ми не можемо їхати – надто крутою стала смуга, яка перетворилася на схил гори, яка на очах виросла. Ми падаємо і опиняємося у воді, що поступово просочується всередину машини.
І ми відчуваємо, як щось велике підняло нас із води і поклало собі у грудну кишеню, яка трохи торкається цієї води.
- Знову ти стрибнула з причалу, щоб скупатись. Навіщо ти це робиш? Сама вилізти не можеш. Звісно, ​​причал високий, а руки короткі. Ще не доросла. Давай руку. Настенько! Що я скажу твоїм батькам? Де це ти знову була, коли така мокра? Хочеш, щоб мене звільнили і тобі іншу няньку найняли? – бурчав чоловік років шістидесяти. – Своїх виростив – жодних проблем не було. Вирішив трохи заробити на пенсії, то тепер спокою немає з цією непосидючою дитиною.
– Я доросла! Мені ось-ось буде одинадцять!
- Гаразд, ходімо додому. Досить з тебе вечірньої прогулянки. Пізно вже. Одна темрява довкола.
- Дідусю Вітю, я ще хочу погуляти ... - Настя подивилася на нього своїми ніжними очима, що просять, і додала. - Можна, можливо?
- Ходімо… Нам час.

Опинившись у своїй кімнаті, Настя поспішила дістати свою нову іграшку та уважніше розглянути її. На свій подив вона побачила в жовтій машині людей, що сиділи в ній.
- Звідки Ви? Як ви там опинилися? Хто ви?
- Допоможи нам, будь ласка…
- Може, ми потрапили до тимчасового тунелю і опинилися в паралельному світі?
- Занеси нас туди, де ти нас знайшла... Мабуть, там відповідь. Принаймні, якщо там і є двері до інших вимірів, то треба встигнути, поки вони ще відчинені.
- Зараз ніч, я не можу йти з дому в такий час, тим більше сама.
- А завтра?
- Завтра мені з ранку до школи.
- Допоможи нам, будь ласка…
- А що, якщо я хочу Вас залишити як свою іграшку? У мене є те, чого не мають інші діти. Ви ж маленькі живі чоловічки.
- Тобі б теж було б погано, якби ти потрапила в чужий світ, ворожий для тебе, і ніхто б тобі не допоміг повернутися додому?
- Я подумаю. А поки що – Ви мої іграшки.
- Так нагодуй нас, ми їсти хочемо. Ти ж не хочеш, щоб ми померли?
– Навіщо Вас годувати?
- Як навіщо? Ми без їжі та пиття помремо – а потім за кілька днів наші тіла тобі доставлять лише один сморід та неприємне видовище. Ми ж живі люди, а не те, як твої роботи, що стоять у тому кутку. І туалет нам треба. Адже не бруднити тобі стіл?
- Гаразд… Подивлюся, що в холодильнику є.
- Мабуть, ще не розігрієш...
- Звісно, ​​не розігрію, за мене завжди хтось це робить. У мене ж мати є. Навіщо мені щось робити?
- Жах яка... Ця дитина нічого сама не вміє робити.
- Ти ж такий самий. Чому ти дивуєшся? Тобі тридцять, а їй близько десяти.
- Як тебе звати?
– Настя.
- Насте, ми дуже голодні. Принеси, будь ласка, що маєш. Навіть холодне. Ми дуже зголодніли. Ми перебирати продуктами не будемо. Нам будь-яке їстівне в нагоді.
- Я зараз. Я миттю.

Повечерявши, всі лягли спати. Настя заснула давно, перед цим ретельно нас сховавши від сторонніх очей.
- Що нам робити?
- Настя може нас не захотіти відпускати.
- Давайте втечемо.
– Як?
- На своїх ногах та на машині.
– Її завести треба. Це буде чутно. Настя прокинеться.
- А ми машину докотимо до дверей, а там уже заведемося. Головне, раніше потрапити на те місце, де нас Настя підібрала. Там щось має бути, там має бути зв'язок цих двох світів.
- Ну давай спробуємо. Дитина не особливо нас хоче повертати додому.
- Все? Вирішено? Зараз приступаємо до справи?
- Та всі згодні, тільки страшно самим. Може, все-таки з Настею легше туди дістатися?
– Вона нас не відпустить. Треба поки вона спить. Ми так можемо залишитися постійними іграшками цієї розпещеної і примхливої ​​дитини.
- Все. Почали. Допомагайте штовхати машину. Спускати її будемо через ті штори. Приготувались... Почали!

Якимось дивом ми опинилися зовні дитячої кімнати, викотивши машину з неї через щілину біля основи самих дверей.
Тепер залишалося спуститися сходами, вийти через зачинені вхідні двері. Щоправда, там був отвір для собаки.
Нам ще більше пощастило, коли з'явився спуск для коляски. Тепер ми завели машину і почали спуск цією крутою гіркою.
- Все! Вийшло! Ще одна перешкода пройдена!
- А як нам дістатись до того отвору у дверях?
- Нам без допомоги Насті не обійтись. Повернімося до дитячої. Піднятися цим спуском не так важко.
- Що ж. Не пощастило. Більше нічого не лишається.

Повернувшись до кімнати Насті, ми постаралися зробити так, щоб Настя не помітила наших спроб втекти.
- Давайте Насті зробимо якийсь подарунок, щоб її більше привернути до нас. Щось намалюємо, наприклад…
- Добре… Намалюємо та напишемо віршик.
- Непогана ідея…

Малюнок був готовий і лежав на письмовому столі. До вірша справа не дійшла. А ми, втомлені й стомлені, впали біля нього, сховавшись носовою хусткою Анастасії, заснувши міцним сном.

Нас розбудила Настя, захоплена малюнком.
- Так цікаво! Класно!
- Добре, що тобі сподобалося.
- Я не хочу з Вами розлучатися. Але Вам буде гірше, якщо Ви тут залишитеся. Давайте, поки Ви ще тут, наробимо багато фоток, я їх розмістю пізніше в Інтернеті, а потім нехай мої друзі гадають, як я змогла зробити такий правдоподібний фотомонтаж. Я до школи не піду. Скажу, що захворіла. Хоча ні, мене тоді до лікаря відведуть. Може, піти, але звідти раніше піти з уроків? Ні, мабуть, потім поскаржаться батькам, що я не пішла на уроки. Потрібно тоді вкластися перед заняттями: раніше зібратися і перед самими заняттями Вас відправити у Ваш світ. Звісно, ​​я не хочу Вас відпускати. Але поганою я також не хочу бути. Я хочу бути доброю людиною, робити добро людям, і великим, і маленьким чоловічкам, як мене навчав дідусь Вітя. Що ж, відпустивши Вас і допомагаючи Вам, я зроблю добрий вчинок. Попри своєї волі…
- Спасибі тобі! Ми тобі залишимо наші інструменти для машини та деякі предмети, які у нас із собою. Це буде достатньо всіх довкола здивувати.
- Добре. Тільки поспішайте. Мені не можна спізнюватися на заняття до школи. Інакше мене туди особисто водитимуть. А це такий сором у десять років!