За парканом завжди м'якіше...

На мене з докором дивились оправи для окулярів. Вони вишикувались рівними рядами на вітрині й тільки що не цокали осудливо язиками. Та й то лише тому, що не мали їх. Я подумки показала їм власного, продовжуючи слухати крики менеджерки.

Таміла Миколаївна розтиналась у гнівній промові, помахуючи в повітрі стосом паперів. Вслуховуватись у цей вогняний потік бажання не було. Щось там вчергове проґавила або неправильно оформила чек. І кого б це хвилювало раніше, а от зараз — ціла трагедія. 

З-за своїх прилавків, мовчки пригнувши голови, зиркали інші продавчині офтальмологічної крамнички. Кожна наче на безтілесного духа перетворилась, намагаючись стати невидимою, аби не перетягти праведний гнів Таміли на себе. Сашка так взагалі вітрину вже по четвертому колу натирала. У склі невдовзі дірка з’явиться, але дівчина продовжувала його терти.

Нарешті менеджерка припинила кричати та, зиркнувши наостанок так, що в мене ледь судина в оці не луснула, круто розвернулась на п’ятах та вмить зникла за дверима свого кабінету. Торгівельною залою вмить пронеслось синхронне полегшене зітхання. Сашка дала нарешті вітрині спокій та, забувши про те, як нещодавно ледь не стерла скло на ніц, сперлась на нього долонями, лишаючи на тому чіткі відбитки пальців. 

— Це що таке знову було? — пошепки спитала вона.

— Підпаяло Тамілу, — невизначено стенула плечем та пішла за свій прилавок.

— Та я бачу, але ж…

— Слухайте, вона така останні пів року ходить, а ви й не помітили? — озвалась Оксана та взялась перекладати оправи на вертикальній стійці. Вона б зараз і цегли перекидала, аби зайнятись чимось та не спровокувати новий вибух гніву менеджерки. — Давайте вже працювати.

— А відколи це ти головна? — наїжачилась у відповідь Сашка.

Я майже не чула їх та постійно поглядала в бік Тамілиного кабінету. Здалось? Чи може й справді звідти чутно схлипування.

— Слухайте, — промовила, не відводячи погляд від дверей. — Я здається знову напартачила. Піду до Миколаївни зразу, щоб не було потім непереливки.

— Тобі мало?! — ледь не в один голос вигукнули колежанки.

— Слухайте, краще зараз перепитаю, аби потім не було чергового прочухана.

Схопивши якусь накладну та бланк для гарантії, я швидко пішла до дверей. На мить ніяково зупинилась просто перед ними, а потім тихесенько постукала. За дверима почувся шурхіт, потім щось гупнуло так наче впав стілець. Постукала голосніше.

— Таміла Миколаївна, можна? — отже вигадали батьки ім’я.

За дверима знову почулись звуки метушні й коротке непевне:

— Зажди.

— Я лише спитати…

Не чекаючи все ж занадто довго, натисла ручку та штовхнула двері.

Видовище було те іще. Таміла стояла біля столу, тримаючи в руках правий чобіток зі зламаним підбором. По лівій панчосі поповзла стрілка, що закінчилась величезною діркою десь в районі коліна. Червоні очі та ніс свідчили про сеанс перерваної істерики.

— Ви то через мене? — єдиний здогад, що мала тут таки й озвучила.

Таміла завмерла на якусь коротку мить, а потім заревла на все горло.

— Та до чого тут тииииии!!!

Не гаючи й миті, я швидко причинила двері та побігла до менеджерки.

— Та я навчусь ті гарантії виписувати, клянусь. Власне, я вмію, але ти….

Таміла заревіла ще голосніше та впала на стільця, так і тримаючи чобіток у руках.

— Не життя, а паскудство! От чим я завинила. А тут ще й ти зі своїми гарантіями! Ще й підбориииии….

— Та що ж це за водоспади такі!  

Пожбуривши непотрібні бланки на стіл, я побігла до невеликого столу з чайним наряддям. Там налила води й просто силою ввіпхала кухлика в тремтливі пальці менеджерки.

— Пий! Великими ковтками! — наказала не роздумуючи.

Таміла зробила перший ковток, а я тим часом вирішила скористатись паузою в риданнях.

— Слухай, ну якщо ці форми вже така проблема…

— Та до чого тут ті бісові форми, — затинаючись, перебила жінка. — Я задовбалась просто. Ви, як малі діти. За вами кожного дня стежити треба, аби ви не нашкодили. І найцікавіше, що на горіхи через ваші косяки отримую я. Та навіть це не важливо.

Таміла тяжко зітхнула.

— Мені сьогодні сорок, а життя як не було, так і немає.

Моя щелепа неочікувано голосно клацнула, коли зачинилась.

— Як — сорок? — отетеріло впірила я очі в замурзане лице менеджерки та підсвідомо додала. — З Днем народження.

Та лише зітхнула і знову заповзялась глитати воду великими гучними ковтками.

— А що, не схоже? — відсапуючись від пиття, запитала Таміла.

— Та просто…

Я замовкла остаточно, остерігаючись порушити такий крихкий баланс.

— Кажи вже, — похмуро наполягала Таміла.

— Ну… Просто… Мені теж сорок. Було нещодавно. Але це нічого не означає!

Проте було вже запізно. Таміла зробила одній їй відомі висновки та знову голосно заридала.

— Та що ж таке…

Я забігала кабінетом, як всцяна миша, намагаючись зрозуміти, як заспокоїти істеричку. Зрештою, не змігши вигадати кращого способу, вихопила склянку з недопитою водою з чіпких Тамілиних пальців та вихлюпнула залишки вологи просто тій в лице.

— Чого голосиш? — закричала на менеджерку скоріше з переляку через свій вчинок аніж зі злості.

— Зморшки… — ледь схлипуючи, вичавила з себе Таміла. — В тебе немає зморщок.

— Геть хвора! — лють поволі підходила вже мені під самісіньке горло.

Потім поставила склянку на місце і почала нишпорити поглядом по кабінету.

— В тебе перевзувачка є? — діловито спитала в Таміли й та мовчки вказала пальцем на стінну шафу. — Взувайся й пішли.

— Куди? — самими вустами спитала спантеличена такою швидкістю подій менеджерка.

— Зморшки рівняти твої!!!

Вилетівши з крамнички під супровід здивованих поглядів решти продавчинь, побігла просто через дорогу, абсолютно ігноруючи пішохідний перехід. 

— Якщо Тамілу знайдуть десь в річці, скажемо, що Зінка була тут весь час, — спокійно вставила ремарку Оксана. — І плювати на камери над входом. Підчистимо.