Несподівані зорі

Марта дивилась на зорі. В дану мить вони їй здавались чи не найпрекраснішим у світі видовищем. Такі сяйливі… Чомусь цієї зими вони були особливо великі та прекрасні. Можливо цьому сприяла відсутність освітлення через планові відключення, а можливо через те, що Марта добряче отримала по голові, коли падала.

Дорога, якою вона йшла здавалась абсолютно надійною. Стійке чорне полотно, що обіцяло безпеку та стабільність. Он уже й під’їзд виднівся. Залишалось тільки перейти кілька метрів під'їзної дороги... 

Лід не виблискує без світла. Тепер Марта знала це точно. І якщо ви стаєте на матову поверхню, це ще не значить, що вона не змусить вас їхати вперед, розмахуючи руками, аби втримати рівновагу. Марта не втримала. Летіла, не гірше ніж люди в отих “смішних” відео в інтернеті. Та ще й падаючи так змахнула рукою, що невеличка торбинка для закупів описала в повітрі півколо і добряче луснула її по голові.

Почувся короткий хрускіт.

В торбинці була пачка макаронів, напівпорожня пляшка мінеральної води та телефон, котрий жінка, поспішаючи, кинула туди ж. Це потім уже Марта з’ясує, що дивний тріскучий звук видала саме пляшка. Але першою та єдиною думкою було “хоч би голова”. Телефон Марта не мала права втратити. Там було все її життя, котре між тим пронеслось перед очима, коли вона додатково вдарилась потилицею об лід. І навіть попри це, жінка свято вірила, що голову втратити не так страшно, як засіб зв’язку.

Зорі трохи побілішали і Марта зрозуміла, що знаходиться в оточенні невідомого джерела світла. Проте лише за мить згадала, що лежить розкинувши руки, просто на дорозі, що змією тяглась вздовж їх дому і певно саме зараз сюди в'їхала автівка. А отже доведеться підводитись.

Жінка приречено зітхнула. Вона раптом зрозуміла, що давно вже не було в її житті нагоди отак безтурботно та безкарно полежати і помилуватись зорями. Жінка все кудись бігла, розв'язувати проблеми, залагоджувала справи. Свої, чужі... Її буденність перетворилось на замкнене коло, яким їздив нескінченний швидкісний поїзд.

— З вами все добре? – почула вона голос.

Віддалено знайомий чоловічий голос.

— Марта?!

Жінка поглянула на темну фігуру і у світлі фар впізнала власного чоловіка. Бодя дивився на неї з сумом та стурбованістю.

— Марта, ну як так? – лише й спромігся видати чоловік. – Варто тобі вийти з дому, як обов’язково скалічишся.

Бодя нахилився, допомагаючи дружині підвестися та зійти нарешті зі слизької поверхні.

— Ти перебільшуєш… – нарешті озвалась до нього Марта, заглядаючи в салон їх автівки де на задньому сидінні під музику стрибала їх невгамовна п’ятирічка.

— Ага, – бубонів під носа Бодя, всаджуючи її на лавку біля під’їзду. – Ти то руку зламаєш, то коліно виб’єш. То голову розіб’єш… В нас Аня не така травматична, чесне слово.

— Виросте – наздожене, – жінка поправила шапку, що трималась на голові бозна-як.

— До речі про голову: треба лід прикласти, – дивився їй в очі Бодя.

— Приклала вже… – пожартувала Марта і чоловік посміхнувся.

Що-що, а оце дивне почуття гумору з його жінки не виб’єш жодним струсом.

За мить двір наповнився звуками. Аня відкрила вікно, спитати що з мамою і випустила у світ децибели якоїсь нової популярної пісні, Бодя сварився з водіями, бо виявилось, що вони перегородили в’їзд у двір…

Але все це до неї не долітало. Світ продовжував обертатися довкола, навіть не зачіпаючи Марти. За мить вони вже будуть вдома. Ланцюжок турбот знову потягнеться за нею, але то буде згодом. Вони дістануться дому і Марта приготує вечерю. Аня пострибає, як той зайчик ще пару годин і нарешті засне. Та навіть уві сні продовжить рухатись, смикаючи ніжкою в такт їй одній відомій пісні. Бодя заварить для всіх свій смачний чай, що огорне їх ароматом і день нарешті припинить свій оберт. Такий вдавався тільки в її чоловіка. 

А поки…

Марта підняла очі в темне небо і знову поглянула на зірки, що засяяли з подвійною силою.