Остання...

Мрія жваво носилась кімнатою, виконуючи карколомні віражі та дрібно тріпочучи золотавими крильцями. Навсібіч розлітався різнобарвний блискучий пил і заповнював кімнату казковими картинками. Під стелею для цього було найбільше місця і тому вона не відмовляла собі у фігурах вищого пілотажу, тож сьогодні Мрія взялась вивчати нові. А що іще лишилось? Від нудьги можна було померти й вона займала себе хоч чимось. 

Для Мрії настали важкі часи. Десь унизу, за столом, сиділа її людина і всі картинки, які вона так старанно створювала і розкидала, танули, навіть не торкаючись його чола. На темні кучері падало світло настільної лампи, подекуди досягаючи своїми променями найвіддаленіших куточків кімнати. Здавалось вони були єдиними промінчиками, які були здатні розвіяти смуток у приміщенні.

Людина вже давно не помічала Мрії. Зовсім. Його розум та фантазію заповнили числа, папери та страшні невідомі слова: проблеми, вирішувати, складнощі… Та найжахливішими з них були “не вийде”.

Заклавши чергову мертву петлю, Мрія плавно сіла на самий краєчок абажура та звісила свої тоненькі невидимі ніжки. Чоло людини вкривали глибокі зморшки, а брови так міцно тримались разом на переніссі, що здавалось були склеєними і тепер їх ніколи не роз’єднати. Наче старий розвідний міст, який навіки заклинило.

Людина написала на листку чергову вервечку з чисел, деякий час споглядала їх, а потім спохмурніла ще більше. Щось було не так і він, злісно зібгавши шматок паперу, кинув його в той кут, куди не втрапляли промені світла.

Мрія так і сиділа на абажурі.

— Агов, людино! – раптом вигукнула вона. – Чуєш! Ну що ж ти робиш?! Ти ж хотів малювати! Згадай! Стати художником! Подорожувати та переносити на полотно все, що побачать очі! Пейзажі, людей, птахів… Ба навіть цілі міста!!! І що тепер?

Мрія тужливо зітхнула. Людина все так само мовчала, схилившись над стосом списаних паперів.

— Чому ж ти знову не хочеш малювати? Це ж так прекрасно…

— Йому не можна, – почувся голос від книжкових полиць.

Мрія зойкнула та стрімко здійнялась угору.

— Ти хто?! – грізно пискнула вона.

З припорошеної пилом книжки Кіплінга спустились дві босі, напівпрозорі ніжки.

— Я? Муза…

В оглушливій тиші почулося скрипіння олівця.

— А може ти цілком з'явишся? – Мрія вимогливо поклала руки в боки і нахилилась вперед, намагаючись роздивитись раптового співрозмовника.

— Та, як дурню з гори… – не закінчила Муза приказку, легенько зіскочила на стіл і сіла в позі лотоса.

Потім відкинулась назад, сперлась на руки і поглянула вгору. Очі в неї були різнобарвні. Ну, тобто, не один синій, а другий карий... Ні. Вони сяяли всіма кольорами веселки. Також в Музи було світле волосся, м’які риси обличчя та біла сукенка в червоний горох.

— І чому це йому не можна… – Мрія затнулась, намагаючись дібрати слова. – … Мене мріяти. Га?

— Тому, що ти остання, – голосно підкотила очі Муза, бідкуючись про себе, що має справу з таким тугим непорозумінням. – Ну принаймні у його житті. Якщо він тебе здійснить, настане час покидати це життя. А він ще не готовий.

— Як це?! Звідки ти…

— Знаю? – завершила фразу Муза. – Я тут ще до твого народження жила. А до цього весь світ облітала. Багато чого бачила. Зокрема, як ви народжуєтесь. Здійснюєтесь. Помираєте… Коли справджується остання Мрія тоді – все…

— Що “все”? – ніяк не могла оговтатись Мрія.

— Ну… ВСЕ, – закотила очі Муза. – Він помре.

Мрія повільно закивала головою, а потім різко оговталась.

— Та годі! Я ж легесенька. Мені ж лишень треба було навчити його малювати…

— Так у тому й справа! Найлегші Мрії люди завжди відкладають до “кращих” часів. Не час. Ніколи. Немає коштів. А потім бува, й зовсім про них забувають. Тобі ж диви, як пощастило - до переліку забутих не потрапила. Решта твоїх сестер танули, так і не діждавшись здійснення. І це я ще не згадала про Утопії… Коротше – чекай.

— На що?

— На свій час. І повір – він навчиться малювати. Пізніше.

— Коли?!

— Коли настане час.

Мрія спустилась на стіл, сіла поруч із новою подругою та пильно подивилась тій в очі.

— А ти звідки знаєш?

— Просто повір, – коротко відповіла Муза.

І тут їй раптом стало шкода Мрію. Не кожному сподобається така перспектива і та почала тихо заливати діамантовими сльозами стіл. Муза легенько її обняла та заспокійливо погладила плече.

— Я казала, що дуже довго живу на цьому світі. Дууууууууже довго. І тому…

Чоловік схилився над паперами і за власними клопотами зовсім не чув тої дивної розмови двох ефірних створінь. З-під його олівця вистрибували слова, літери та числа, але… жодного малюнку.

Проте, десь глибоко в серці, тихо спав дрібний будильник. Зовсім скоро він мав ожити та власним пронизливим дзвоном сповістити Людину, що вже настав час згадати про давнє бажання. Нагадати про те, як той хотів навчитись малювати.

І від цього Людині стало на дрібку краще. Зі скрипом, наче застарілий розвідний міст, поповзли з перенісся його брови.