Частина 1: Бажання нового

Настала ніч, сонце зайшло за горизонт, птахи замовкли, лиш було чути як вітер розганяв гілки дерев, підіймаючи листя яке опало. У будиночку за містом ще було видно як горить світло. Бабуся сиділа поряд з онучкою яка дивилась телевізор, і щось записувала у свій старий блокнот. Поглянувши на годинник звернулась до онучки:

Бабуся: Боже яка пізня година, час у ліжечко, а ну хутчіш вимикай телевізор і йди спати.

Онучка: Гаразд бабусю, а ти мені почитаєш казку?

Бабуся: Звісно, яку ти б хотіла послухати?

Запитала бабуся коли обирала книгу на поличці, там було багато різних книг та казок. Деякі онучка читала сама, інші були прочитані так багато разів, що обкладинки були потертими, а деякі сторінки порвані.

Бабусю я не знаю, я їх вже всі на пам’ять знаю, і мені вони набридли. Чи є якісь нові казки, і головне не дитячі. Бо я вже доросла, мені шість років а не два. Так набридла ця однотонна казка про кохання, де принци та принцеси, або він багатий а вона бідна селянка. Я хочу чогось нового! 

Бабуся посміхнулась, вкрила онучку ковдрою та вийшла з кімнати. Повернувшись через п’ять хвилин з дивною книгою у руках. Дивна зелена книга на якій було зображено статую гарної дівчини. Онучка запитала, що це за книга, і чому бабуся її раніше не приносила. Натомість вона присіла коло неї у крісло, увімкнула маленький нічник та розгорнула книгу.

Кажеш тобі набридли історії про кохання, проте ця книга, змінить твоє ставлення. Хочеш послухати?

В онучки загорілись очі, вона поправила ковдру, підсунулась ближче до бабусі та завмерла, очікуючи дізнатися чогось такого, якого ще ніколи не чула. Й бабуся почала читати:

Це світ того, чого не здатні бачити люди на землі, відчути нас можливо, але у їх очі поглянемо лиш ми. Нас не видно за законом божим, і не кожному з нас дано піти, лиш на завдання коротке, щоб щось віднайти. Але ми й не хочемо, навіщо нам це. Ми маємо вічне життя, волю, та навіть крила на спині. Та й багато чого цінного для нас на небі є. У низ, у далину боляче спускатись як дозволу нема, так кажуть нам боги. Але все одно кортить дізнатись, як там життя у низині…

*Звук стуку у двері*

Лерія: Уна, це я! Можна зайти, у мене для тебе є чудова пропозиція!

Уна: Так, щось трапилось?

Лерія: Ми хочемо зібратися усією компанією на змагання, хто швидше пролетить шлях на хмарах. Ходімо з нами, там хлопці вже розминають крила, а ти швидко літаєш!

Уна:  Ти про кого взагалі, які ще хлопці?

Лерія: Ми з Кіріною коли заносили сувої  до бібліотеки, помітили гарних ангелів, і вони нас запросили на перегони. Тому досить писати вірші, ще вспієш!

Уна: Це не вірші. Гаразд допишу пізніше.

Лерія схопила подругу за руку та потягнула за собою. Вони полетіли на велику хмару пролітаючи над бібліотекою до воріт  хмарного стадіону. Чомусь стадіон пустував, було всього чотири ангела, їх подруга Кіріна та троє хлопців. Один тримав флажок, інші були на лініях старту чекаючи команди.

Кіріна: Ось ви де, я гадала ви не прилетите. Хутчіш сідайте і дивіться!

Опустився флажок,  хлопці полетіли. Здіймаючи сильний вітер своїми великими, білими крилами. Уна не розуміла нащо її покликали, вона не любила задивлятися на гарних ангелів, їй було ближче до душі писати твори та вірші. Сьогодні вона писала листа, до якого отримувача не існувало. А ось її подруг цікавило інше, Лерії подобаються квіти, коло її будиночку багато чудових квітів, деякі вона створювала сама. Часто плете з них чудові вінки на голову, на її рудому волосі кожен з них пасує ідеально. Кіріні подобалось над усім спостерігати, те як ангели катаються на вітрах, як тече водоспад надії, любить коло нього лежати та заплітати довгу білу косу. Проте у них двох було лиш одне спільне, задивлятися на гарних хлопців. Їм дуже кортіло знайти свою долю на небесах з кимось поруч.

*Онучка перервала розповідь бабусі*

 А хіба ангели теж можуть кохати та бути разом усе життя як ми?

Бабуся: Звісно, у кожного на світі є своя доля, це не діє тільки на людей. У них теж є своє життя, хоч і на небі. Проте не всім судиться її відшукати, тому слухай далі.

Ангели можуть найти своє щастя на небі, кохану чи коханого, але не кожному судилося. Проте ці двоє хочуть добитися кохання найбільше. А для Уни найбільше хотілось мати спокій та творити уявою на папері. Поглянувши на хлопців почала їх вивчати: Один був блондином з карими очима, білі крила як у всіх та у коричневих широких штанях з білою сорочкою. Інший мав темне волосся проте довге, і заплетене у невеличкий пучок , а на обличчі були короткі прядки. Очі були голубі, аж занадто чистими. У білій сорочці та у коричневих штанях. Кіріна не могла стримати посмішки доки на нього дивилась. Звісно, як на такого красеня не задивлятись.

Уна: А як їх звуть?

Лерія: Ось той блондин то Дрей, а з пучком то Фаркус. А той що був за суддю то Розен.

Уна поглянула у низ де стояв Розен та заніміла. Він мав коротке, каштанове волосся, зелені очі немов дорогоцінний камінь, у білій сорочці та у коричневих штанях. Подруги одразу підхопили погляд Уни, поглянули одна на одну й підійняли брови від здивування. Лерія прикрила рот рукою, а Кіріна дивилась то на Уну то на Розена, щоб впевнитись чи це правда. Для них це було щось у новинку коли їх Уна задивилась на хлопця. Перегони закінчились, з відривом на дві з половиною секунди переміг Фаркус. Дівчатка спустились до них викрикуючи які вони молодці й почали представляти їх подругу.

Кіріна: Ось знайомтесь, це наша подруга Уна.

Фаркус: Що ж привіт, будемо знайомі, я Фаркус, це Дрей, а це Розен.

Дрей: Ми з фракції вітру, беремо участь у перегонах та й просто розважаємось.

Розен: Нам твої подруги сказати, що ти швидко літаєш, не хочеш позмагатись з нами?

Уна: Ви справді цього хочете? Бо я вас легко можу обігнати.

Дрей: Так? Тоді Розене ти позмагаєшся з нею, у нашій фракції його ніхто не здатний обігнати.