РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Я стрибнув у віконце й опинився на твердій землі. З подивом виявив, що я вже не маленька пухнаста грудочка, а цілком собі дорослий хлопець, з руками і ногами. Я обернувся й у відбитку шибки розглянув на себе теперішнього: трохи засмагла шкіра, коротке світле волосся їжачком стирчить на голові. Одягнений у сорочку, заправлену у шкіряні штани коричневого кольору, на ногах високі чорні чоботи на невисокій платформі. Прямо завидний наречений!

Я зітхнув на повні груди й вирушив через поле до будиночків. У полі кипіла робота, на мене кидали невдоволені погляди, навіть розчув невдоволення бурчання на свою адресу.

Я зупинився поряд з однією жінкою, в розшитій сорочці, в червоних штанах атласних, заправлених у такі ж червоні чоботи.

- Красуне, а чи не підкажеш, хто тут найголовніший?

- А тобі що? – буркнула вона.

- Справа в мене до нього.

- Бач, який діловий, – реготнула жінка. – Ну, ходімо, поговоримо. Вона взяла мене за руку. – Я тут головна.

- Стривай, ти не так мене зрозуміла. Не в полі, а взагалі…

- Все я правильно зрозуміла, блудний сину. Ходімо до хати, поговоримо.

- Чого?

- Що чув.

Далі ми йшли мовчки. Вона провела мене через поле, а потім підвела до невеликої, але акуратної хатки.

- Проходь у світлицю. Зараз чай наллю.

Я невпевнено потупцював на порозі, зняв чоботи, але пройшов та роззирнився. Дуже простий побут – дерев'яні меблі, на стінах висять пучки трав, чому в повітрі витає до болю знайомий, з глибин пам'яті, аромат. У кутку кухні стоїть грубка, на якій вариться в казанку каша. У другій кімнаті стояли три лежанки, накриті різнокольоровими пледами, невеликий круглий столик, на якому стояло безліч скляних баночок, шафа з сувоями та пергаментами, пухова перина в кутку, на якій теж можна було зручно влаштуватися.

Останньою комірчиною виявився лазня. Тут були тази, мочалка, запашні олії, мило.

Я повернувся до кухні. Скромно, але затишно.

- Ну, розповідай, де тебе носило останні роки, нестерпний хлопчисько! Навіщо втік із дому? Чому не захотів пройти розподіл із усіма?

У мене язик не обернувся назвати цю жінку мамою.

- Я... я не пам'ятаю... Останнє, що я пам'ятаю, так це я сам – маленьке біле пухнасте звірятко, якого віднедавна прозвали Муз. Я допомагав домовим, а потім потрапив до будинку дівчини, яка виявилася відьмою. Вона й показала мені шлях сюди.

- Зрозуміло, – вона грюкнула руками столу. Вічно ви недослухаєтеся і вляпуєтесь. Добре хоч до відьми потрапив, а не до демонів. Могло бути й гірше. Ти повернешся туди, звідки прийшов. У покарання за те, що не послухався й втік з розподілу, знищив наш артефакт, ти залишишся в цьому тілі й служитимеш відьмі. Усі твої здібності залишаться. Тільки ось обернутися знову на маленького, спритного Муза ти більше не зможеш. Коли твоєму первістку виповниться десять років, тільки тоді ти зможеш повернутися в цей світ і…

- Але чому? Чому? – перебив я її. – Адже я геть нічого не пам'ятаю…

- Не пам'ятаєш? Ну так дивись! – Жінка сердито змахнула рукою, і перед нами виникла сфера, в якій я побачив себе, але трохи молодшим. Поруч зі мною був ще один хлопець, у його руках крутився синій кристал.

- Віддай його мені! Він мій! – гарчав я.

- Ні! Цей артефакт дає мені силу, він мій у праві народження! – гарчав той хлопець.

А я намагався вихопити заповітний камінчик. Зараз я відчув, що саме він, стер мою пам'ять, переніс у інший світ.

Ми почали штовхати один одного, намагаючись заволодіти каменем. Але він вислизнув з наших рук, розбившись на сотні шматочків. І тут я почав стрімко зменшуватись у розмірах. Мій перший переверт. Він мав статися на контролі свідомості, а зараз мене змусили, ніби запечатали в цьому тілі, я відчув, як провалююсь у забуття, як стираються всі спогади про це життя. Прокинувся я вже в квартирі, де на мене з цікавістю дивилися домов'ята.

- Що то за камінь? – повільно спитав я.

- Кристал життя та часу. Ти знищив головний артефакт нашого роду. Ти сам себе ув'язнив спочатку у тілі Муза, тепер ось людини, а нас – відгородив від усіх світів. З одного боку, ми вдячні тобі – ти позбавив нас потреби служити тим, кому змушують, звільнив від розподілу. З цього часу ми самі обираємо собі наставника. Світло чи Темрява. Тепер кожний вирішує сам. Наша магія особлива – вона здатна творити справжні дива. Ти скоро сам усе зрозумієш. А тепер, іди! На тебе чекає та, хто змінить тебе. Та, якій ти віднині будеш вірний, якій допомагатимеш у всьому! Іди ж!

Жінка різко встала й підійшла до дверей, відчиняючи їх мені.

Я поплентався до виходу, взув чоботи та на ватяних ногах попрямував через поле до будинку Аліси. У моїй голові нічого не вкладалося. Я – Муз, Натхненник, але я - людина. Я тепер помічник відьми? Відьми. Та вона найпрекрасніша дівчина на світі! Я тепло посміхнувся, уявляючи, як вона здивується, побачивши мене в цьому образі.

Я підійшов до вікна її комори й несміливо постукав.

Воно відразу ж відчинилося.

- Я чекала на тебе, мій Муз!