РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Вдома Аліса випустила мене з задушливої сумки на кахельну підлогу кухні, поклала переді мною вазочку з печивом. А сама попрямувала до комори, до тих самих полиць, на яких я вчора навів безлад, слідуючи своєму чуттю, шукаючи шлях по запаху свіжого повітря. Підхопивши печиво в лапки, я поплентався за нею. Цікаво ж!

Відьма жваво розставляла баночки з маринованими овочами в сторони, розсунула коробки, діставшись нарешті до невеликого забитого дошкою отвору в стіні. Він був маленький, наче стулка вікна чи кватирка. З цього боку це «вікно» було забите дошкою.

Аліса прошепотіла якісь слова, провела рукою, і дошка з легким скрипом від'їхала убік. У приміщення увірвалося свіже весняне повітря, що пахло дощем.

Я обережно видерся на її плече. За вікном розкинулося поле, за яким виднілися солом'яні дахи білих будиночків.

— Що це? — Запитав я.

— Королівство Грімлорд, — відповіла Аліса. — Магічний світ. Твій рідний дім.

— Що? — я підскочив. — І ти весь цей час мовчала? У, відьма! Як ти могла?

— Я не знала цього до сьогодні. Завдяки Максу я все зрозуміла, але я думала, раз ти сам добровільно прийшов до мене, то... Адже саме ваш рід давно допомагає нам. Ви ніби духи-натхненники, духи-охоронці, які можуть обирати собі господарів та служити їм…

— Але ж я не дух! Я жива істота! До того ж я нічого не пам’ятаю!

— Все вірно. Ви — маленькі помічники й натхненники всіх магічних істот й не тільки магічних. Але демони здатні прив'язувати вас до себе, змушуючи служити та слухатися у всьому. У тобі прихована велика сила, малий. Я давно чекала на тебе. З того часу, як дізналася про свій дар.

— Тобто той демон міг…? — Я осікся, недомовивши фрази. Самому стало страшно, що міг зробити зі мною жахливий демон.

— Так, Макс теж міг підкорити тебе своїй волі, змусити стати на шлях Темряви.

— А ти на боці Світла?

— Я — відьма. Власне, ні те, ні інше. Відьма — це знаюча. Провидиця, провідниця. Можу карати тих, хто зійшов зі свого шляху, того, хто порушує баланс Світла та Темряви. Як із Максом в лабораторії…

— Я зрозумів. Тепер ми з тобою наче тандем. Ми з тобою разом контролюватимемо цей баланс.

— Начебто, — посміхнулася Аліса, — чухаючи мене за вушком. — Але ти можеш повернутись додому, якщо хочеш. Ось він — твій світ! Твоя рідна стихія. Тут ви народжуєтесь, вчитеся, звідси вас розподіляють.

— Але мене ніхто не вчив і не розподіляв. Я взагалі не пам'ятаю, як я опинився тут.

— Ти просто забув. Таке буває під час переходу. Саме тому ми зараз повернемося туди, звідки ти розпочав свій шлях. Ти згадаєш усе і вирішиш: чи залишитись тобі у своєму світі для подальшого навчання та вибору свого наставника чи повернутися до мене. — Іди ж! Я тут чекатиму. Якщо опівночі ти не повернешся, я знатиму, що ти вирішив залишитися.

— А зараз скільки?

— Майже опівдні.

— Значить, у мене лише дванадцять годин?

— Так.

— Я пішов! — рішуче відповів я. Мені самому кортіло дізнатися правду про себе, згадати, хто я такий й для чого потрібний.