РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Вдома Аліса випустила мене з задушливої сумки на кахельну підлогу кухні, поклала переді мною вазочку з печивом. А сама попрямувала до комори, до тих самих полиць, на яких я вчора навів безлад, слідуючи своєму чуттю, шукаючи шлях по запаху свіжого повітря. Підхопивши печиво в лапки, я поплентався за нею. Цікаво ж!

Відьма жваво розставляла баночки з маринованими овочами в сторони, розсунула коробки, діставшись нарешті до невеликого забитого дошкою отвору в стіні. Він був маленький, наче стулка вікна чи кватирка. З цього боку це «вікно» було забите дошкою.

Аліса прошепотіла якісь слова, провела рукою, і дошка з легким скрипом від'їхала убік. У приміщення увірвалося свіже весняне повітря, що пахло дощем.

Я обережно видерся на її плече. За вікном розкинулося поле, за яким виднілися солом'яні дахи білих будиночків.

- Що це? – Запитав я.

- Королівство Грімлорд, – відповіла Аліса. – Магічний світ. Твій рідний дім.

- Що? – я підскочив. – І ти весь цей час мовчала? У, відьма! Як ти могла?

- Я не знала цього до сьогодні. Завдяки Максу я все зрозуміла, але я думала, раз ти сам добровільно прийшов до мене, то... Адже саме ваш рід давно допомагає нам. Ви ніби духи-натхненники, духи-охоронці, які можуть обирати собі господарів та служити їм…

- Але ж я не дух! Я жива істота! До того ж, я нічого не пам’ятаю!

- Все вірно. Ви – маленькі помічники й натхненники всіх магічних істот й не тільки магічних. Але демони здатні прив'язувати вас до себе, змушуючи служити та слухатися у всьому. У тобі прихована велика сила, малий. Я давно чекала на тебе. З того часу, як дізналася про свій дар.

- Тобто той демон міг…? – Я осікся, недомовивши фрази. Самому стало страшно, що міг зробити зі мною жахливий демон.

- Так, Макс теж міг підкорити тебе своїй волі, змусити стати на шлях Темряви.

- А ти на боці Світла?

- Я – відьма. Власне, ні те, ні інше. Відьма – це знаюча. Провидиця, провідниця. Можу карати тих, хто зійшов зі свого шляху, того, хто порушує баланс Світла та Темряви. Як із Максом в лабораторії…

- Я зрозумів. Тепер ми з тобою наче тандем. Ми з тобою разом контролюватимемо цей баланс.

- Начебто, - посміхнулася Аліса, – чухаючи мене за вушком. – Але ти можеш повернутись додому, якщо хочеш. Ось він – твій світ! Твоя рідна стихія. Тут ви народжуєтесь, вчитеся, звідси вас розподіляють.

- Але мене ніхто не вчив і не розподіляв. Я взагалі не пам'ятаю, як я опинився тут.

- Ти просто забув. Таке буває під час переходу. Саме тому ми зараз повернемося туди, звідки ти розпочав свій шлях. Ти згадаєш усе і вирішиш: чи залишитись тобі у своєму світі для подальшого навчання та вибору свого наставника чи повернутися до мене. - Іди ж! Я тут чекатиму. Якщо опівночі ти не повернешся, я знатиму, що ти вирішив залишитися.

- А зараз скільки?

- Майже опівдні.

- Значить, у мене лише дванадцять годин?

- Так.

- Я пішов! – рішуче відповів я. Мені самому кортіло дізнатися правду про себе, згадати, хто я такий й для чого потрібний.