РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Цієї ночі я довго не міг заснути. Аліса досить швидко впоралася з тим безладом, що я влаштував, нагодувала мене і, побажавши «Солодких снів», пішла відпочивати сама.

А я лежав й дивився в білу стелю кухні. У віконце проникало м'яке світло Місяця, утворюючи химерні тіні на стінах невеликої кухні. Сьогодні була повня. Круглий, немов куля, місяць яскраво світив з небосхилу, а я сумував. Слова того чоловіка, що я цінний й мене треба берегти, не виходили з голови. Я не міг зрозуміти, чим я такий цінний, але знав одне – цей Макс явно знав, хто я. І тепер треба про все дізнатися. Ось тільки мені щось підказувало, що йому не можна довіряти.

Гостре відчуття небезпеки раптово виникло в мені. Довго перевертався з боку на бік й лише під ранок зміг заснути.

- Сонько, прокидайся, – почув я над самим вухом, і, невдоволено засопів, лише повернувся на інший бік. – Вставай, Муз! У нас із тобою важлива справа! – продовжувала Аліса.

- Дай поспати, господиня!

- Не дам! Мені Макс дзвонив, каже, що ти дуже його зацікавив, і він знає, хто ти… – знову заговорила Аліса, а я різко розплющив очі і сів.

- Як знає?

- Я не знаю … Він нічого не сказав. Просто попросив терміново приїхати до нього.

- І ти так легко погодилася віддати білого та пухнастого Муза в лапи не зрозумій кого? Не піду! – я був обурений. Тільки-но знайшов собі притулок. І спати м'яко і годують смачно, а тут треба знову кудись тягнутися. Не піду!

- Дурненький, – погладила мене дівчина, – ти ж сам хотів дізнатися, хто ти такий. Макс розумний, він зоолог, скаже.

- Хто? – не зрозумів я.

- Зоолог. Вивчає все живе на планеті, – знизавши плечима, сказала Аліса і підвелася. – Каву я тобі налила, лежень. – Із цими словами дівчина покинула кухню, а я замислився.

З одного боку, звісно, добре дізнатися щось про себе, але з іншого, а якщо він мені нашкодити хоче? Я не хочу бути піддослідним кроликом. Ой! Музом ! Загалом, не має значення ким, але досліди на мені ставити не дамся!

Пообурюватися досхочу мені не дали, та й попити каву теж. Аліса дуже швидко повернулася, несучи з собою якусь сумку і обережно мене посадила.

- Фу-у-у… Тут смердить кішкою! – Заверещав я, почав метатися по переносці.

- Тише ти, Муз! Так, це сумка Мурки, але тобі доведеться терпіти. Я не можу тебе нести на загальний огляд. Сиди тихо й не висовуйся!

- Відьма! – буркнув я.

- Які ми ніжні, – посміхнулася Аліса, і ми з нею вийшли із квартири.

Надворі йшов дощ, віяв холодний вітер. Навіть у цій задушливій, як мені спочатку здалося, сумці було некомфортно.

Аліса принесла мене до якогось приміщення, тут пахло якимись дивними кислими запахами. Я не міг визначити, чим саме. Мене витягли з сумки та посадили на стіл. Тут було безліч скляночок, баночок, паличок, гачків. Яскраво світила лампа, її світло сліпило очі.

- Алісо, ти – диво! Ти знайшла того, на кого я полюю вже десять років! – хлопець схилився наді мною й уважно обмацував, оглядав. Я кілька разів намагався його гризнути за палець, раз навіть успішно, але Макс не помічав цього, лише посміювався та погладжував мене, наче заспокоюючи. Я весь звівся, вже не знав, як мені бути далі, що робити та як звідси вибратися.

- Максе, та не томи, скажи вже, хто він такий!

- Якщо я тобі скажу, ти мені все одно не повіриш...

- Максе, – насупилась дівчина, або ти кажеш, або я забираю Муза та йду.

- Вперта, – хлопець засміявся. – Гаразд, це звір рідкісної породи, такий рідкісний, що на Землі не зустрічається ніде…

- Максе, що ти несеш!

- Я ж сказав, що не повіриш...

- Ну, добре, Максе, продовжуй! – суворим тоном відповіла Аліса. А я подумав, що ця дівчина може не лише постояти за себе, а й досягти свого. Треба триматись її. Вона допоможе, як що.

- Це представник роду Музов, причому Вищих. Вони мешкають в іншому світі. Як він потрапив до нас, я не знаю, але тепер я нікуди його не відпущу.

- Ти помиляєшся, Максе. Навіть якщо він з іншого світу, це не дає права знущатися з нього. Я не дозволю! Він мій! – прогарчала Аліса.

- Ні, мій! – загарчав Макс. І раптом його обличчя й тіло почало трансформуватися, і вже перед нами стояла не людина, а незрозуміла істота, що поросла якоюсь лускою, з очима, що світяться жовтим вогнем.

- Ой! – Вигукнула Аліса, – Максе! Хто ти? – злякано дивилася вона на нього.

- Я – демон, дівчинко, – низьким грубим голосом заговорив він. А ця істота – чудове підживлення наших сил. Він моя мета вже багато років і, нарешті, я знайшов його!

- Що ти з ним зробиш? – тихо спитала Аліса.

- Нічого особливого. Він просто служитиме мені! Виконувати все, що я скажу, – демон Макс зловтішно посміхався та насувався на Алісу, здавалося, забувши про мене. А я сидів на столі й тремтів, спостерігаючи за всім. Я боявся за себе, за Алісу. Я не міг зрозуміти цього, досі не міг зрозуміти, хто я такий, навіщо я такий потрібен цьому страшному людино-демону.