РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Цієї ночі я довго не міг заснути. Аліса досить швидко впоралася з тим безладом, що я влаштував, нагодувала мене і, побажавши «Солодких снів», пішла відпочивати сама.

А я лежав й дивився в білу стелю кухні. У віконце проникало м'яке світло Місяця, утворюючи химерні тіні на стінах невеликої кухні. Сьогодні була повня. Круглий, немов куля, місяць яскраво світив з небосхилу, а я сумував. Слова того чоловіка, що я цінний й мене треба берегти, не виходили з голови. Я не міг зрозуміти, чим я такий цінний, але знав одне — цей Макс явно знав, хто я. І тепер треба про все дізнатися. Ось тільки мені щось підказувало, що йому не можна довіряти.

Гостре відчуття небезпеки раптово виникло в мені. Довго перевертався з боку на бік й лише під ранок зміг заснути.

— Сонько, прокидайся, — почув я над самим вухом, і, невдоволено засопів, лише повернувся на інший бік. — Вставай, Муз! У нас із тобою важлива справа! — продовжувала Аліса.

— Дай поспати, господиня!

— Не дам! Мені Макс дзвонив, каже, що ти дуже його зацікавив, і він знає, хто ти… — знову заговорила Аліса, а я різко розплющив очі й сів.

— Як знає?

— Я не знаю … Він нічого не сказав. Просто попросив терміново приїхати до нього.

— І ти так легко погодилася віддати білого та пухнастого Муза в лапи не зрозумій кого? Не піду! — я був обурений. Тільки-но знайшов собі притулок. І спати м'яко і годують смачно, а тут треба знову кудись тягнутися. Не піду!

— Дурненький, — погладила мене дівчина, — ти ж сам хотів дізнатися, хто ти такий. Макс розумний, він зоолог, скаже.

— Хто? — не зрозумів я.

— Зоолог. Вивчає все живе на планеті, — знизавши плечима сказала Аліса і підвелася. — Каву я тобі налила, лежень. — Із цими словами дівчина покинула кухню, а я замислився.

З одного боку, звісно, добре дізнатися щось про себе, але з іншого, а якщо він мені нашкодити хоче? Я не хочу бути піддослідним кроликом. Ой! Музом! Загалом, не має значення ким, але досліди на мені ставити не дамся!

Пообурюватися досхочу мені не дали, та й попити каву теж. Аліса дуже швидко повернулася, несучи з собою якусь сумку й обережно мене посадила.

— Фу-у-у… Тут смердить кішкою! — Заверещав я, почав метатися по переносці.

— Тише ти, Муз! Так, це сумка Мурки, але тобі доведеться терпіти. Я не можу тебе нести на загальний огляд. Сиди тихо й не висовуйся!

— Відьма! — буркнув я.

— Які ми ніжні, — посміхнулася Аліса, і ми з нею вийшли із квартири.

Надворі йшов дощ, віяв холодний вітер. Навіть у цій задушливій, як мені спочатку здалося, сумці було некомфортно.

Аліса принесла мене до якогось приміщення, тут пахло якимись дивними кислими запахами. Я не міг визначити, чим саме. Мене витягли з сумки та посадили на стіл. Тут було безліч скляночок, баночок, паличок, гачків. Яскраво світила лампа, її світло сліпило очі.

— Алісо, ти — диво! Ти знайшла того, на кого я полюю вже десять років! — хлопець схилився наді мною й уважно обмацував, оглядав. Я кілька разів намагався його гризнути за палець, раз навіть успішно, але Макс не помічав цього, лише посміювався та погладжував мене, наче заспокоюючи. Я весь звівся, вже не знав, як мені бути далі, що робити та як звідси вибратися.

— Максе, та не томи, скажи вже, хто він такий!

— Якщо я тобі скажу, ти мені все одно не повіриш...

— Максе, — насупилась дівчина, або ти кажеш, або я забираю Муза та йду.

— Вперта, — хлопець засміявся. — Гаразд, це звір рідкісної породи, такий рідкісний, що на Землі не зустрічається ніде…

— Максе, що ти несеш!

— Я ж сказав, що не повіриш...

— Ну, добре, Максе, продовжуй! — суворим тоном відповіла Аліса. А я подумав, що ця дівчина може не лише постояти за себе, а й досягти свого. Треба триматись її. Вона допоможе, як що.

— Це представник роду Музов, причому Вищих. Вони мешкають в іншому світі. Як він потрапив до нас, я не знаю, але тепер я нікуди його не відпущу.

— Ти помиляєшся, Максе. Навіть якщо він з іншого світу, це не дає права знущатися з нього. Я не дозволю! Він мій! — прогарчала Аліса.

— Ні, мій! — загарчав Макс. І раптом його обличчя й тіло почало трансформуватися, і вже перед нами стояла не людина, а незрозуміла істота, що поросла якоюсь лускою, з очима, що світяться жовтим вогнем.

— Ой! — Вигукнула Аліса. — Максе! Хто ти? — злякано дивилася вона на нього.

— Я — демон, дівчинко, — низьким грубим голосом заговорив він. А ця істота — чудове підживлення наших сил. Він моя мета вже багато років і, нарешті, я знайшов його!

— Що ти з ним зробиш? — тихо спитала Аліса.

— Нічого особливого. Він просто служитиме мені! Виконувати все, що я скажу, — демон Макс зловтішно посміхався та насувався на Алісу, здавалося, забувши про мене. А я сидів на столі й тремтів, спостерігаючи за всім. Я боявся за себе, за Алісу. Я не міг зрозуміти цього, досі не міг зрозуміти, хто я такий, навіщо я такий потрібен цьому страшному людино-демону.