РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Аліса пішла, попрощавшись із нами, й попросила не розгромити квартиру. Можна подумати дві крихітні істоти в змозі це зробити! Хоча… Може, й можуть. Хтозна.

Руда бестія, вона ж кішка Мурка, продовжувала вдавати, що мене немає і їй по суті все одно, хто я і навіщо я тут. Вона розслаблено вляглася на підвіконні та грілася на сонечку. Осіннє сонечко хоч вже й не жарить, але все ще гріє. А я зайнявся дослідженням квартири. Потрібно ж дослідити свої нові володіння. Життя з домовиками пройшло не дарма, я заліз в усі куточки, обнишпорив усі кімнати та приміщення. Квартира виявилася невеликою. Дві суміжні кімнати, одна з яких була спальнею. Тут було широке ліжко, комод, столик із дзеркалом, на якому стояло безліч баночок та тюбиків, поруч ще один стіл — там лежали книги, зошити, ручки та чорний плоский прямокутник. Я бачив такі штуки у попередніх квартирах. Їх начебто ноутбуками називали. Друга кімната майже порожня, там були тільки диван та шафа у кутку. Моя улюблена кухня, де я знайшов собі затишний куточок, коридор та ванна кімната. Поруч із дверима у ванну були ще одні двері — як виявилося, у комору. Там було повно баночок, мішечків, коробочок й всякої іншої нісенітниці, особисто мені зовсім нецікавої. Але було в цій комірчині щось особливе. Нюхом чув, що це саме те, що я так багато часу шукав. Тут пахло чимось рідним. Дивне почуття, але я став уважніше розглядати предмети на полицях, спочатку видерся на нижню. Ох, як це було непросто! Я ж на зріст маленький, хоча сили в лапках багато! Так, я вам ще не казав, що за розмірами я й справді не більше згаданої Алісою морської свинки, навіть, менше? Так ось. Вуха у мене гострі, витягнуті, очі маленькі, зубів багато, тільки пари штук не вистачає. Вибили. Зате оскал виходить хижий та нахабний. А що? Інакше в цьому світі не вижити. Довелося пристосуватися. Але я відволікся.

На першій полиці я не виявив нічого й поліз далі. З-під лап вислизнула й полетіла вниз якась коробка. Слава богу, порожня, нічого не розбилося, начебто. Я відчув запах свіжості та йшов на нього. Такий знайомий запах, такий рідний. Я не міг пригадати, де я раніше його міг відчувати, але зараз мені було дуже важливо дістатися туди, звідки він долинав. Я видирався вище й вище, раз у раз скидаючи на підлогу коробочки та баночки. Дві, на мій жаль, розбилися, й в ніс ударив солоний аромат. Огірочки… М-м-м… Чорт! Цей запах зовсім забив тонкий аромат свіжості. Ранкової свіжості, яка буває лише ранньою весною, коли прокидається природа після сплячки, свіжості, яка буває після довгоочікуваного дощу.

— А-а-а-а! Шм'як! — Я звалився з самої верхньої полиці, невдало зробивши крок й зачепившись кігтем за коробки, що там лежали.

Коробки полетіли за мною, накривши мене повністю.

— Де ти, дрібнота? — почув я, як до мене підійшла Мурка.

— Я тут! — пискнув я.

— Ось бідний, — нарікала кішка, — ти чого туди поліз?

— Захотів й поліз, — відповів я. — Краще коробки відкинь.

Кішка спробувала відкинути коробки. Вийшло погано, але принаймні лазівка для мене була, тож я нарешті вибрався з-під завалу.

— Мдя-я... Ну й безлад, — похитав я головою. — Аліса буде незадоволена.

— Дуже незадоволена, — підтвердила кішка мою здогадку. — Що робити будемо?

— Як що? Домовика звати! — не розгубився я.

— То немає у нас Домовика! — Заперечила кішка.

— Як немає? — не зрозумів я. І тільки тут до мене дійшло, що я справді не бачив цієї шкідливої істоти, коли приміщення оглядав. — Як же ви тут мешкаєте без господаря?

— А ось так          й живемо, — відповіла кішка. — До речі, ти безлад влаштував, тобі й відповідати. — Кішка пирхнула й втекла. А я залишився сидіти на підлозі комори, оглядаючи та оцінюючи можливу шкоду.

У такому стані мене й знайшла Аліса, яка повернулася з роботи.

— Муз! Це що таке?

— Коробки та банки, — відповів я чесно.

— Бачу. Я питаю, чому вони на підлозі?

— Впали, господиня, — я трохи посміхнувся. А дівчина тяжко зітхнула.

— Я ж просила, а ти...

— Алісо, щось трапилося? — До нас підійшов високий брюнет з блакитними очима.

— Ні, Максе, нічого особливого, так, тваринки пограли, — відповіла дівчина, повертаючись до нього.

— Тваринки кажеш? А хто це такий? — Хлопець нахилився й підхопив мене на руки. — Не може бути... Той самий?.. Невже? Стільки років пошуків... — промимрив він.

— Максе, ти про що? — Насторожилася дівчина, а я нагострив вуха.

— Та так, не звертай уваги, а звірка цього бережи. Він дуже цінний.

— Гаразд, ти залишишся на вечерю?

— Вибач, кохана, але мені час. Я завтра заїду. — З цими словами він передав мене Алісі, поцілував її в щічку і пішов.

— Ти щось зрозумів? — Запитала вона у мене, коли хлопець зник за дверима.

— Ні, — відповів я. — тільки, схоже, тут якась таємниця.

— Таємниця, — повторила Аліса. — Дізнаємося з часом, а зараз будемо їсти та наводити лад, мій маленький хуліган.