РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Ранок почався з того, що в кухні витав чудовий аромат свіжозавареної кави і яскраво світило у прочинено вікно сонце. Потягся, умив моську лапками та виліз зі свого затишного куточка на середину кухні.

- Доброго ранку, господине! – привітався я.

- Ой! – Здригнулася дівчина. – Це знову ти? Я думала, ти мені вчора примарився.

- Ніяк ні! Я ось він я. Справжнісінький!

Дівчина глибоко зітхнула та присіла навпроти мене. Обережно простягла руку, почухала за вушком.

- Дивно, – промовила вона, – живий, начебто. Дрібний тільки. На хом'яка схожий чи морську свинку. Або на дуже велику мишу!

- Ось свинею мене ще не називали! – пирхнув я.

- Я ж не навмисне, – міркувала дівчина. – Я просто ніколи не бачила таких звірят.

- Дивись-дивись, мені не шкода.

- А чого ти весь час бурчиш? Голодний, чи що?

- Так! – майже крикнув я. Нарешті дійшло. Аромат кави вже закрутив голову.

- І що ти їстимеш? Молочка налити?

- Каву міцну й печиво вчорашнє згодиться для сніданку.

- Який кумедний! – Дівчина обережно взяла мене на руки і посадила на стіл. – Сиди тут. Зараз наллю тобі кави.

Вона взяла маленьку кавову філіжанку і блюдце, поставила переді мною. У чашку з турки налила ароматну каву, а в блюдечко поклала кілька тістечок. Собі вона теж зробила каву та приготувала омлет.

- Як тебе звуть, господине? – Запитав я, роблячи ковток кави.

- Аліса, – відповіла та.

- Алісо, – повторив я. – Гарне ім'я.

- Звичайне. А тебе як мені називати?

- Називай як хочеш, – махнув я лапкою. – Мені все одно.

- Так не буває. Мало того, що ми так і не зрозуміли, хто ти такий, то ще й імені немає і тобі все одно. Вперше з таким стикаюся. А ти пам'ятаєш, де ти народився і як потрапив до нас, до нашого міста?

- Не пам'ятаю. Зовсім нічого не пам'ятаю. Якось прокинувся, а поряд нікого немає. Тільки кудлатий з бородою. Він домовим виявився. Тут недалеко мешкає, до речі. Ось з ним я і жив кілька років чи місяців, не знаю точно скільки часу. А зараз до тебе потрапив.

- Бідолашний! – Аліса погладила мене по голові. – Нічого, ми обов'язково дізнаємося, хто ти такий й звідки. А поки що давай придумаємо тобі ім'я.

- Давай! – зрадів я.

- Мурко, – звернулася Аліса до своєї кішки, що розляглася посеред кухні, – цей білий пухнастик тепер житиме з нами, давай ім'я придумаємо йому?

Кішка пирхнула, а я почув її думки:

- Дуже треба, ти хочеш назвати, ти й вигадуй, – Потім вона підвелася й гордою ходою вийшла з кухні.

- Зрадниця! – Пожурила її господиня.

Звичайно, кішку можна зрозуміти, я ж до себе тепер теж вимагаю уваги. Але нехай звикає, нахабна руда морда! Її господиня не розуміє і розмовляти з нею не може, а я говорю по-людськи!

- Не звертай на неї уваги, малий, – посміхнулася мені Аліса. – Вона звикне до тебе.

- Це ми ще подивимося, – подумав я, а вголос сказав, – то що там з моїм ім'ям?

- Ах, ім'я... Кєшка?

- Ні, – скривився я.

- Тишка, Мишко, Тузік, Мурзік ...

- Стій, Мурзік… Щось схоже, мені подобається, тільки давай просто Музік чи Муз.

- Муз? – Здивувалася Аліса. – А ти знаєш хто такий Муз чи Муза?

- Ні, а хто це?

- Це свого роду Натхнення чи Натхненник у творчих людей, там, у художників, поетів, музикантів, письменників…

- Ось як! – зрадів я. – Це ж чудово! Я буду твоїм особистим натхненником! А ти випадково не письменниця?

- Ні, – похитала головою дівчина.

- Тоді, може, художниця, музикантка?

- І теж ні, – Аліса продовжувала посміхатися, а я почав злитися. Все повз! Який я тоді буду Муз?

- Хто ж ти тоді? – тихо спитав я.

- Вихователь дитячого садка.

- І там зовсім не потрібна Муза? Чи Муз? – розгубився я.

- Чому ж… Муз потрібний усім. Ти даруватимеш мені гарний настрій, а я передаватиму його діткам! Згоден?

Я трохи подумав. А може, це й не так погано, дарувати гарний настрій? Гаразд, так й бути! Буду Музом й всім даруватиму позитив.

- Згоден, а ти мене з собою візьмеш?

- Ні, Муз, не можна. Не дозволяється.

- Ех, шкода. Гаразд, ми з кішкою вдвох не пропадемо.

- Я сподіваюся. І дивіться мені, поводьтеся добре.

Аліса допила каву та пішла збиратися на роботу. А я сидів на столі і думав: чи пощастило мені цього разу чи ні? Чи буде мені затишно бути Музом для Аліси чи втекти та пошукати інший притулок?