РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ну, привіт. Я – біле та пухнасте створіння. В міру зухвале й навіть примхливе. Люблю каву та печиво. Ось за них взагалі душу продати можу кому завгодно. Не вірите, чи не так? Ну, й не треба! І взагалі закрийте цю сторінку! Нам з вами не по дорозі. Ось!

Ага. Ви ще тут? Чи готові й далі слухати мої розповіді? Добре. Це я можу й дуже люблю. Наливайте собі чашку, кухоль, чарку чогось смачного, забирайтеся під теплу ковдру й слухайте про те, як я до такого життя докотився.

Справа була ввечері. Я нудився від безділля, адже не мав ніяких справ. Ну от зовсім! Сиджу я на даху дев'ятиповерхівки та дивлюся вниз. А там туди-сюди вештаються маленькі люди та машини. Але це лише так здається з висоти. Насправді вони всі величезні. А я дуже маленький. Так ось. Сиджу і думаю, куди мені податися, щоб такого придумати, щоб було весело й цікаво. Я ось дружив із одним Домовиком. Так ми в будинках порядки та-а-кі наводили – захитаєшся! А зараз й це набридло. До смерті. Не хочу так жити. Розмаїття хочу!

Раптом я відчув аромат свіжої випічки та поплентався на дивний запах. Хтось пече печиво. Без мене! Адже де печиво – там й я. Ага.

Іду на запах й незабаром опиняюся на маленькій кухні невеликої квартири на сьомому поверсі.

- Хто тут у нас живе? Ага… Дівчина. І ще кішку має. Руду. Це добре, – подумав я.

Забрався на кватирку, ніжки звісив. Чекаю. Раптом помітить сама. Не помітила. Ех!.. Доведеться йти самому, печива просити. Я ж створіння виховане. Тирити, тобто красти, не вмію. Та й кішка швидко спалить мене. Я їх знаю. Натерпівся, поки домовим підробляв. Перебрався обережно на підвіконня, а з нього стрибнув прямо на стіл. Ближче до тарілки з ласощами. Цікаво, чи помітить вона мене чи ні?

- Мряу! – пролунало просто над вухом.

- Фу, ти, налякала, руда! – я аж підстрибнув на місці.

- Ти хто? – дивилася вона на мене жовтими очима.

- Я – білий і пухнастий! – гордо скинув голову.

- Бачу, що не фіолетовий у цятку. І все-таки хто ти? – не здавалася руда кішка.

- Сам не знаю. Хто як назве, то тим й буду. Не маю я імені. І взагалі, я сам не знаю, хто я.

- Хм... – Кішка сіла на задні лапи на столі й почала виляти хвостом.

- Мурко, а ну, киш, зі столу!

Кішка сіпнулася та шмигнула під стіл тієї ж миті.

- А-а-а-а! Миша! – заверещала дівчина. – Мурко, зараза ти така, убий же її!

- І нема чого так репетувати! – Сказав я спокійно. – І зовсім я не миша. Я – створіння, біле та пухнасте. До гризунів відношення не маю. І взагалі, печива дай, га? Жерти дуже хочеться!

- Чого? – Дівчина плюхнулася на стілець. – Ти що розмовляєш?

- Ага! І ще я – нахабний! – Тут я не витерпів й таки стягнув з тарілки шматочок печива. Що я там казав про те, що тирити не вмію? Забудьте! Вмію! І ще як!

«Хрум!»

Дівчина якийсь час просто сиділа мовчки, дивлячись на мене. Кішка вмостилася під столом, терлася об ноги своєї господині й голосно муркотіла.

- Ти хто? І як потрапив у мій будинок, квартиру? – раптом спитала дівчина.

- Хотів би я сам це знати, – зітхнув я і, взявши ще один смаколик, смачно захрумтів. – А смачно ти печеш!

- Дякую, – машинально відповіла та, – пригощайся!

- Ага! – Мене просити двічі не треба. Щойно справа стосується ласощів, то я тут як тут.

- Ну, і що мені з тобою робити? – невиразно промовила дівчина.

- Залиш мене, я тобі знадоблюся. Я в Домових служив, допомагатиму.

- Так ти – Домовик! – Зраділа вона.

- Ні! – образився я. – Хто вони та хто я...

- Ну, малий, не ображайся. Я їх не бачила ніколи. Звідки знаю, як домовики виглядають.

- Дрібні, кудлаті, шкідливі, але ласкаві!

- А ти не такий?

- Я – білий й пухнастий! – Тицьнув себе лапкою в груди. А дівчина засміялася.

- Який смішний! Гаразд, пухнастий, залишайся. До ранку. А там буде видно.

- Дякую. – Я знову захрумтів сирним тістечком. А дівчина встала та пішла в іншу кімнату, бурмочучи під ніс щось на кшталт того: "Тільки цього мені не вистачало".

Я посидів ще якийсь час, схрумав не менше десятка смаколиків, а вони ще й із родзинками були! Потім нахабно пробрався до котячої миски й напився молока. Кішка явно не схвалила такого зухвальства з мого боку й шмякнула мене лапою по голові. Ні, ну, справді? Я ж гість! 

- У-у-у! Шкодниця! – Пробурчав я, заліз під кухонний куточок, згорнувся калачиком й засопів. 

Мало треба для щастя – був би куточок теплий, зверху не капало, та їжа була. Прорвемося. Може, хоч ця мила дівчина допоможе мені знайти себе у цьому житті? Поневіряюся я світом, а так і не знаю, хто я такий і для чого потрібен.

Вітаю на сторінках нової історії. Сподіваюся це невелике оповідання трохи вас розрадить:)