РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ну, привіт. Я — біле та пухнасте створіння. В міру зухвале й навіть примхливе. Люблю каву та печиво. Ось за них взагалі душу продати можу кому завгодно. Не вірите, чи не так? Ну, й не треба! І взагалі закрийте цю сторінку! Нам з вами не по дорозі. Ось!

Ага. Ви ще тут? Чи готові й далі слухати мої розповіді? Добре. Це я можу й дуже люблю. Наливайте собі чашку, кухоль, чарку чогось смачного, забирайтеся під теплу ковдру й слухайте про те, як я до такого життя докотився.

Справа була ввечері. Я нудився від безділля, адже не мав ніяких справ. Ну от зовсім! Сиджу я на даху дев'ятиповерхівки та дивлюся вниз. А там туди-сюди вештаються маленькі люди та машини. Але це лише так здається з висоти. Насправді вони всі величезні. А я дуже маленький. Так ось. Сиджу і думаю, куди мені податися, щоб такого придумати, щоб було весело й цікаво. Я ось дружив з одним Домовиком. Так ми в будинках порядки та-а-ки наводили — захитаєшся! А зараз й це набридло. До смерті. Не хочу так жити. Розмаїття хочу!

Раптом я відчув аромат свіжої випічки та поплентався на дивний запах. Хтось пече печиво. Без мене! Адже де печиво — там і я. Ага.

Іду на запах й незабаром опиняюся на маленькій кухні невеликої квартири на сьомому поверсі.

— Хто тут у нас живе? Ага… Дівчина. І ще кішку має. Руду. Це добре, — подумав я.

Забрався на кватирку, ніжки звісив. Чекаю. Раптом помітить сама. Не помітила. Ех!.. Доведеться йти самому, печива просити. Я ж створіння виховане. Тирити, тобто красти, не вмію. Та й кішка швидко спалить мене. Я їх знаю. Натерпівся, поки домовим підробляв. Перебрався обережно на підвіконня, а з нього стрибнув прямо на стіл. Ближче до тарілки з ласощами. Цікаво, чи помітить вона мене, чи ні?

— Мряу! — пролунало просто над вухом.

— Фу, ти, налякала, руда! — я аж підстрибнув на місці.

— Ти хто? — дивилася вона на мене жовтими очима.

— Я — білий і пухнастий! — гордо скинув голову.

— Бачу, що не фіолетовий у цятку. І все-таки хто ти? — не здавалася руда кішка.

— Сам не знаю. Хто як назве, то тим й буду. Не маю я імені. І взагалі, я сам не знаю, хто я.

— Хм... — Кішка сіла на задні лапи на столі й почала виляти хвостом.

— Мурко, а ну, киш, зі столу!

Кішка сіпнулася та шмигнула під стіл тієї ж миті.

— А-а-а-а! Миша! — заверещала дівчина. — Мурко, зараза ти така, убий же її!

— І нема чого так репетувати! — Сказав я спокійно. — І зовсім я не миша. Я — створіння, біле та пухнасте. До гризунів відношення не маю. І взагалі, печива дай, га? Жерти дуже хочеться!

— Чого? — Дівчина плюхнулася на стілець. — Ти що розмовляєш?

— Ага! І ще я — нахабний! — Тут я не витерпів й таки стягнув з тарілки шматочок печива. Що я там казав про те, що тирити не вмію? Забудьте! Вмію! І ще як!

«Хрум!»

Дівчина якийсь час просто сиділа мовчки, дивлячись на мене. Кішка вмостилася під столом, терлася об ноги своєї господині й голосно муркотіла.

— Ти хто? І як потрапив у мій будинок, квартиру? — раптом спитала дівчина.

— Хотів би я сам це знати, — зітхнув я і, взявши ще один смаколик, смачно захрумтів. — А смачно ти печеш!

— Дякую, — машинально відповіла та, — пригощайся!

— Ага! — Мене просити двічі не треба. Щойно справа стосується ласощів, то я тут як тут.

— Ну, і що мені з тобою робити? — невиразно промовила дівчина.

— Залиш мене, я тобі знадоблюся. Я в Домових служив, допомагатиму.

— Так ти — Домовик! — Зраділа вона.

— Ні! — образився я. — Хто вони та хто я...

— Ну, малий, не ображайся. Я їх не бачила ніколи. Звідки знаю, як домовики виглядають.

— Дрібні, кудлаті, шкідливі, але ласкаві!

— А ти не такий?

— Я — білий й пухнастий! — Тицьнув себе лапкою в груди. А дівчина засміялася.

— Який смішний! Гаразд, пухнастий, залишайся. До ранку. А там буде видно.

— Дякую. — Я знову захрумтів сирним тістечком. А дівчина встала та пішла в іншу кімнату, бурмочучи під ніс щось на кшталт того: "Тільки цього мені не вистачало".

Я посидів ще якийсь час, схрумав не менше десятка смаколиків, а вони ще й із родзинками були! Потім нахабно пробрався до котячої миски й напився молока. Кішка явно не схвалила такого зухвальства з мого боку й шмякнула мене лапою по голові. Ні, ну, справді? Я ж гість! 

— У-у-у! Шкодниця! — Пробурчав я, заліз під кухонний куточок, згорнувся калачиком й засопів. 

Мало треба для щастя — був би куточок теплий, зверху не капало, та їжа була. Прорвемося. Може, хоч ця мила дівчина допоможе мені знайти себе у цьому житті? Поневіряюся я світом, а так і не знаю, хто я такий і для чого потрібен.

Вітаю на сторінках нової історії. Сподіваюся це невелике оповідання трохи вас розрадить:)