Молитва

Рано-вранці прийшли на річку Левко з шабелькою, Ева з сокиркою, Жан із новою люлькою, човном та граблями й Уля в нових окулярах та з вергунами у рюкзаці. Глянули з мосту – та й уклякли. А шо ж воно?! Де?! Чи річка, чи вервечка величезних калюж... Річище – як обпалене. Де Жуссі росла – там пустка чорніє. Верби похилилися – плачуть. Тополі виструнчилися – як урочиста сумна варта. Бо не біжить вода через греблю – немає води. Тільки качки та гуси ноги миють, бризкаються. Та білі чаплі довгоногі щось шкребуть на чорних галявинах понівеченого  річища.

–Ой, Боже ж мій милий! – скрикнула Уля й заголосила: – І це ж допустили до такого! Людоньки допустили! Квіточками вони милувалися! Он на що повернулося оте милування! На мордування та біду!

-Жуссі полетіла та воду з собою забрала? – тихо питає Левко.

-Яка страшна стала річка, як нежива, – каже Ева.

-Як з вогню вийшла – збий мене з ніг! – хрипло мовить Жан і нервово пахкає димом з люльки.

-Ходімо до джерельця нашого! -  згадав Левко. – Воно щось та й скаже нам!

Ідуть мовчки та на річку тільки дивляться.

 -А що, як вона не оживе, наша річка? – хвилюється Левко.

Узяла Уля лицарство за руки та веде, насупивши брови. Жан позаду з човном накульгує. Ідуть, ідуть, аж Уля і говорить:

-Розкажу вам, друзі, одну бувальщину. Колись на маленьку Вірменію напала могутня Османська імперія. Мужньо трималися вірмени, та ворогів було більше. І вороги перемогли. Знищили майже усіх вірменів. Лишилася купка лицарів, які поховались у горах. “Не будемо їх переслідувати, – вирішили вороги. – Загинуть у тих горах без хліба й тепла”. Але лицарі вижили. Вижили й зібрали військо – невелике, проте непереможне. І стали на герць. І перемогли. І ожила Вірменія. І народ її відродився. Це та країна, де ти народився, Левку. Козаки кажуть: “Не той сильний, хто камінь верже, а хто серце в собі держе.” А у серці борців тих була Вірменія.

-Як у козаків Україна? – запитав Левко.

-Як у козаків Україна, - ствердила Уля. – Як у річки джерело.

-То річка оживе? – перепитала Ева, яка не все зрозуміла.

–Не хвилюйтеся... – незвично тихо мовив Жан. – Відродиться наша річка. Ось дощі підуть – нап’ється, наллється та й житиме.

Аж ось нарешті злізли з набережної до старої верби. Кинулися до коренів – а джерельця не видно! Замулило після баталії. Почали чистити. Ні, немає джерельця!  Болото під коренем і все.

-А річечка ж джерельцями живиться, – тужить Уля. – Може, десь в іншому місці проб’ється.

-Ану лицарство! Нумо берег чистити, а я з човна дно граблями пройду! – гукнув Жан. – Може, щось і побачимо. Зарано викидати білий прапор!

Левко шабелькою, Ева сокиркою – порядкують. Тину болотяну, гілля та тріски знову до купи складають. Жан чого тільки не тягне з дна: і гілляки, і залізяки, і пластик, і взуття. І шину зморщену витяг. А Уля джерельце шукає. Руками терпляче мул вигрібає і чекає, доки пісок осяде, і дивиться – чи не проясніє. Як проясніє, – значить, б’є джерело.

-Ану ж бо, Ромчику, помагай! – заохочує Уля племінника. – Ану дивись!

-Тут гарпуна треба, – втомлено прохрипів Жан, повернувшись на берег зі “скарбами цивілізації”. – І штрафи кожному, хто річку зі смітником плутає.

-Тут серця треба. Совісті, – мовила Уля та й схлипнула.

-Улю! – кинувся до неї Левко. – Знову ти плачеш! Знайдемо ми джерельце! Не плач!

-Не плач, Улю, – пригортається Ева.

-Як же мені, хороші мої, не плакати, як було живе і не стало, – журиться Уля.

І великі сльози, рясні та чисті, так і закапали в каламутну воду. Покинули діти шабельку та сокирку – туляться до Улі, обіймають. І знову серце Левкове займається злістю до ворогів, що живе в мертве обертають. Жан на човні закашлявся, люльку розпалює.

-Отак і Ромчик наш, – аж ніби співає Уля. –  Була жива душа та відійшла. А може, знайшов хтось. Знайшов та оживив. Як ми шукаємо, щоб оживити.

-Як то оживив? –стрепенувся Левко. – Хіба козак Роман не загинув?

Жан аж люльку випустив, а Ева за Левкову руку вхопилася та до того дивиться на Улю.

-Командир сказав, що загинув як відступали. Але ніхто його мертвим не бачив. “Живий, значить”, – каже Мати його. “Значить, живий!” – кажу я.

І стала бабуся Уляна над забитим джерелом навколішки, склала долоні біля серця, очима у небесах пошукала, знайшла та й  звернулася шанобливо, проте суворо:

-Мати Божа, Царице Небесна! Господи, Ісусе Христе, Сину Божий!  Дякую вам, що даруєте силу й сподівання! Що любов’ю своєю держите живе на цій землі! Простіть мене, якщо чим завинила. Прошу Вас! Вбережіть воїнів наших в Україні згорьованій! Нехай  дочекаються їх у родинах! Нехай віднайдуться в полонах! А хто спочив навіки, то даруйте їм Ваше Царство та святе знання, що не даремний їхній смертельний герць. Амінь!

І узялися сльози кригою в Улиних очах, і засяяли, як зимне сонце. Товариство тільки дивиться та мовчить у трепеті. Не все утяли Ева та Жан. Зрозуміли тільки, що то – Молитва. І так палко лунало те Слово, що не було жодних сумнівів – Небеса чують його. І передадуть Інтернетом (чи яким іншим Божим шляхом) на Україну. І буде в Україні з ворогом те, що оце з Жуссі у Вельєрі трапилося.