Герць

Прийшли друзі до Левкового двору, посідали на лаві та й журяться. І гарцювати перехотілося. Квітів тих не садили, а помогти треба. Коли Уля гукає:

-Гей, козаче, ложка скаче! Бери побратимку та нумо вареники їсти!

Тоді лише до страви взялися, як Левко розповів бабусі геть усе чисто про їхню пригоду. А потім так заходився коло вареників, що тільки шкварки на зубах тріщать. Ева одно дивиться та їсть чемненько. Наїлися, а Уля їм і каже:

-От що скажу вам, лицарство красне. Будемо річку рятувати. А як – треба міркувати. Еге ж, Ромцю?

І усі підвели очі до небес – мо’ подасть козак який згідний знак.

-Але спочатку навідаємося до голови! Я у школі працювала, то порядок знаю. Через голову не можна, – сказала Уля.

-До якої голови, – не второпав онук.

-В Україні головою називають людину, що дбає про усе місто або село, – каже Уля. -  Голова – головний. У Франції – це мер. От нам до нього і треба. Може, поможе. Він нам, а ми йому. Стаємо ж на герць! За річку!

Та й пішла чепуритися. Бо хоч і бабця була пані Уляна, проте не стара. На голові – пофарбоване руде “піксі”. За окулярами – наяровані чорним мигдалеподібні очі. Губи завжди складені в привітній усмішці, попри сум, що сірим серпанком повсякчас оповиває її рухливе обличчя.

-А що це “герць”? – питає тим часом Ева Левка.

-То давно серед степових народів такий порядок був, – розказує хлопець. – Збирається два війська на битву, але перед її початком виходять найкращі воїни з кожного боку і б’ються. Один на один. Або гурт на гурт. Оце тобі герць!

-Герць для козака, – сокорить Уля уже в дорозі, – це розминка перед боєм. Ставши на герць, справжній козак і вправність військову покаже, і роздратує суперника до сказу, і звитягою своєю налякає. А як війни немає, то козаки кожного дня вправляються у двобої.

Перед мерією пані Уляна зупинилася і поворушила молитовно губами. Розсувні двері гостинно їх пропустили.

-З Богом! – видихнула. 

Мер-голова ласкаво так привітав їх, усадовив та й усміхається. Чепурний такий, зачіска їжачком, охайненький.

-Слухаю вас, – каже. – Чим можу помогти? Певно, щось дуже серйозне.

І на шабельку із сокиркою скоса поглядає. Діти засоромилися, а проте зброю з рук не випускають. Аж тут Ева встала, кучериками струснула, сокирку з боку на бік пересунула та й каже:

-Месьє! Я краще за усіх знаю французьку, то й говоритиму. Нашу річку  душить квітка Жуссі. Цю квітку треба вирвати. А рвати її треба руками. Щоб коріння не лишилося.

-Це дуже легко. Ми перевіряли, – втрутився Левко. –  Якщо квітку не вирвати, річка помре. Ми хочемо їй допомогти.

-Хто вам сказав, що річка помре? – поцікавився мер.

-Сама річка й сказала, – відповіла Ева, довірливо світячи синіми очима.

Мер помовчав, подивився через великі відчинені вікна у бік захаращеної річки  і сумно мовив:

-Мені жаль, медам-месьє... Справді, жаль... Але я не маю права щось робити в річищі ріки... Ні я, ні ви... Такий у нас у Франції закон.

Левко і Ева зчинили галас:

-Вона задихається, месьє! Вона висихає! Гине! Будь ласка, месьє!

-Закон є закон! – підняв пальця наїжачений мер і спрямував його в бік відвідувачів,

-Але ця рослина, ця Жуссі, знищує життя у річці, – ламаною французькою вмішалася пані Уляна. – Невже нічим не можна зарадити?

Мер посміхнувся і закивав:

-Уже зараджуємо! Є спеціальні організації, що опікуються водним басейном країни. Через місяць тут будуть екскаватори, і вони своїми залізними граблями все повиривають. Тому, не переймайтеся. Ми про все дбаємо і все зробимо якнайкраще. Як би дорого це нам не коштувало.

-Та це ж руками ліпше зробити! І безкоштовно! Гуртом! – намагається Уля переконати мера.

-У двадцять першому столітті працювати руками?! Коли є гідравлічні машини?!! Медам-месьє, гарного вам вечора! Дякую, що прийшли! Завжди до ваших послуг!

Діти розгубилися та лише зброю свою дерев’яну в руках мнуть. Уля потицяла пальцем у смартфоні й показує мерові:

-Ось, дивіться. У департаменті Шер люди руками очистили річку від Жуссі.

-Бо та ділянка – їх приватна власність, – не змигнувши оком, відповів очільник влади. – А річка в межах міста – це власність державна. 

Мер піднявся з-за столу, кожному потис руку і показав, де двері. Товариство похнюплено рушило на вихід. Додому сунули мовчки – розчаровані й засмучені.

-Machine hydraulique... Ідролік, ідролік... – раптом забубоніла у вуличний простір Уля. – Потолочать усе своїми машін ідролік на берегах! Поруйнують нори, дерева понівечать, птахів-тварин виживуть...

Від несподіванки діти зупинилися. 

-Улю, він довів тебе до сказу? – сумно пожартував Левко.

Уля тільки рукою махнула – що там казати...

-Мадам,  – розпачливо мовила Ева, – ми програли оте... Герць?