Королева Жуссі

Вийшов якось улітку Левко з двору, шабельку прихопивши. Аж гульк – коло двору білявенька дівчинка кучерява стоїть і сокирку маленьку тримає. Левко й каже:

-Бонжур. Я Левко Козак. А оце в мене шабля. Колись давно в Україні козаки шаблями ворогів рубали.

-Бонжур, – відповідає синьоока дівчинка. – А я Ева Лицарка. А оце в мене сокирка. Колись давно у Франції жінки сокирками з ворогами билися.

Так вони й познайомилися. “Побратима не трапилося – побратимка буде”, – втішає себе Левко.

От прийшли одного разу Левко та Ева на річку Арру, що через містечко тече. Річка не широка, тягнеться ген-ген – кінця не видно. Уся поцяткована купинами осоки та загачена лучками жовтих високих квітів – ніби розлите у воді сонце. І так око милують ті квіточки, що аж сміятися хочеться. З берегів пишні верби вклоняються та високі тополі вітаються. Два гуся пасеться на мілководді, та качки наввипередки шугають. Через річку тягнеться кам’яна гребля. А на греблі сторожує біла чапля.

-Гарно, правда? – милується Левко. – Ціла річка квітів!

-Авжеж, – погоджується Ева, – ніби святкова стрічка майорить!

Щодня Левко та Ева одно змагаються: хто кого здолає та чия зброя краща – шабля чи сокирка. А як потомляться, попадають під бузиною та й ну теревенити – про козаків, лицарів та мушкетерів. Якось так упріли гарцюючись, що сил не стало. Злізли з набережної до старої верби, у тінь. Аж нагледіли під товстим коренем джерельце – чисте, як сльоза. Умилися, напилися, полягали горілиць – утомилися. Аж чують –  шепоче наче:

-Допоможіть, будьте добрі... Помираю я...

Скочили та головами крутять. Коли знову:

-Допоможіть, будьте добрі...

Левко припав до землі – слухає.

-Та це з-під кореня, – каже.

Підбігли до джерельця, а воно й проказує:

-Рятуйте... Річка я ваша... Ледь жива...

-Від чого ж рятувати тебе, річечко? – питає Ева. – Ти така гарна, уся заквітчана...

-Ой, діти, діти!... Квітка та – смерть моя, – шелестить річка. – Жуссі називається... Спочатку люди її з-за океану привезли, для краси насадили, а вона бач, яку волю узяла, – усе заполонила...  Наче королева яка... Душить вона мене... Дно сушить... Повітря забирає... Рибку голодом морить, бо усе, що поживне, сама з’їдає. І так уже її розвелося, що від мене сама цівочка лишилася та джерельце одне, як остання жива сльоза. 

-Як же допомогти тобі, річко мила? – із жалем питає Левко.

-Та я і сама не знаю, – жебонить річка. – Знаю тільки одне: люди те спричинили, люди й залагодити мусять...

-Ми допоможемо! – скрикнув Левко, піднявши шаблю. – Порубаємо та й хай пливе за водою та квітка! Еге ж, Лицарко?!

-Звісно, Козаче! Отак! Отак! – загорілася дівчинка, махнувши двічі сокиркою.

Та річка злякано залементувала:

-Боже вас збав, мої любі! Та не можна ж ту квітку ні рубати, ні різати! Бо тільки примножиться її! Лиш руками виривати. З корінням. Тоді не рости їй більше.

Не терпиться Левкові покарати кривдницю – миттю кинувся до жовтої квітки та й потяг за стебло. А воно ніби подається та не вилазить. Левко тягне дужче. А воно й далі подається та все не вилазить. Левко стебло, як мотузку, перебирає руками та до себе тягне. Аж врешті за стеблом коріння показується. Та таке довге, на усі боки розгалужене, скуйовджене. І вчетверо довше, ніж сама рослина з квіткою над водою. Як заходилися з Евою тягати те зілля, то ледь маленьку ділянку за годину й вищипали. А гора з тієї трави вище зросту їхнього піднялася. Попадали від утоми. А річечка жебонить:

-Дякую вам, діточки. Тільки не впоратися вам самим...

-То що ж робити? Підкажи, річечко? Ми усе зробимо! – у розпачі просять діти.

-Та я і сама до пуття не знаю, – зітхає та. – Люди те спричинили, люди і залагодити мусять...  

Та й замовкла... Тільки джерельце, як жива сльоза, сяє.