Уля

Був собі хлопчик Левко – швидкоокий, русявочубий, кремезненький нівроку. Батько в нього француз. Мати – українка. А народився він і жив у Вірменії. Тож любив Вірменію усім серцем. Коли виповнилося Левкові сім років, то зібрався він їхати до бабусі Уляни на Запоріжжя, в Україну. Гадав по Січі походити та з козаками заприятелювати, бо в бабусі тільки про них і мови. “Запорозькі козаки, – казала, – то справжні лицарі”.

Книжки про героїв –  найліпші для Левка й Улі. Кирило Кожум’яка, Котигорошко, Гектор, Ахілл, Персей – усе про них знав Левко. І часто вони з бабусею грали в неймовірні їхні подвиги. Але козацтво – то було щось окремішнє, рідне, ніби аж сімейне. То була історія про звитяжних воїнів, причетність до яких видавалася їм незаперечною.

Якось бабуся привезла онукові в дарунок дерев’яні шаблі, із самої Хортиці. І вчила хлопця на шаблях битися. Отака завзята. Потомляться, було, сядуть – одсапуються, а вона й каже: “Терпи, хлопче, – козаком будеш!” Частенько їй перепадало у сутичці од малого як не в брову, то в око. Вже не жалілася. А перед кожною баталією приказувала: “Славні герці з молитвою в серці”. Отож, обоє поб’ються-поб’ються, а тоді долоні стулять біля серця та й моляться:

-Дай, Боже, щоб здоровий був козак Левко!

-Дай, Боже, щоб здорова була козачка Уля!

Отак Левко для бабусі – Козак, а бабуся для Левка – Уля. Батько хлопчика тільки дивиться. Чудасія та й годі! Так от, тільки-но зібрався Левко Козак на Запорожжя – аж тут в Україну війна вдерлася, як хижий звір. Насунули кляті вороги. Бомби сиплють, будинки валяють, людей вбивають. І така злість на них у серці Левковому вродилася, що й сказати не можна. Так би й побіг воювати – не терпиться.

Думали батьки, думали та й подалися до Франції, до Вельєра, що в Бургундії, до папі-мамі (так французьких дідусів і бабусь кличуть). І Улю із собою прихопили. Бо сім’я ж! Живуть вони тепер у Франції. Папі-мамі годують, батько-мати працюють, Левко учиться, а бабуся Уляна тужить і борщі варить. Та одно на карточку козака Романа дивиться. Війна і до їхньої сім’ї нагло приступила. Убили вороги Левкового дядька – дроном своїм поцілили. І часто говорить із племінником Уля, як із живим: “А в нас, Ромцю, пиріжечки сьогодні. От би ти їв...” Або розсердиться на пательню, що не тримається на конфорці, та як гримне: “Оце, бачиш, Ромцю, яке химородне – не встоїть! Хай їй грець!” Та як гепне нею об піч! О! Стоїть пательня! Або гляне, бува, на Левка та: “А оце наш козак, Ромчику. Бач, який дубочок вигнався!” А більше –  усе зітхає скрушно: “Де ж ти, де ж ти, Ромчику? Хлопчику наш добрий, дитя привітне... Як же рветься по тобі моє серце ...”

А Левко чує те все, та ще більша злість накипає у нього на серці. Втішає бабусю, як уміє. “Не плач, Улю... Козаки переможуть! От побачиш!” А бабуся гладить його по голівці та й каже: “Аякже, козаче! Звісно, що переможуть. Не буду плакати”. Але завжди тремтять живі сльози у її зеленкуватих очах. Тремтять і не висихають...