Живі ляльки

«… не передати словами того жаху який я відчуваю… на підлозі повсюди щось схоже на зуби і волосся, на стінах щось липке, а самі вони ніби з каменю. Я налякана так, що майже не можу ходити, більшу частину проведеного тут часу я сиджу у стіни, притиснувши ноги до грудей, весь інший час – пишу, пишу в надії, що мене або хоча б ці клаптики паперу хтось знайде…»

Цей клаптик паперу я знайшов в трьох кілометрах від своєї дачі, коли в лісі викопував яму для своєї померлої собаки. Я не любитель містики, а до таких як я вона чіпляється руками і ногами, як пристрасна коханка.

Я навіть не знаю як і навіщо я прочитав цю записку, напевно машинально. Так само на автоматі я засунув її в задній карман своїх джинсів.

Благополучно забувши про це все, я закопав свого Роккі і пішов до свого будинку.

Всю ніч мене тривожили кошмари. Мені снився мій пес і дуже протяжно виючи, благав щоб я забрав його з цього лихого місця. Зі своєю собакою я відчував потужний зв’язок, тому вранці вирішив відвідати місце його поховання.

Прийшовши туди, нічого дивного я не помітив, окрім старого діда, який викопував яму для взуттєвої коробки.

– Це вже третій кіт за місяць, – забалакав він до мене(завжди дивувало як легко люди похилого віку входять в розмову з першим ліпшим перехожим), – я впевнений, що це не просто так, думаю їх труїть той багач-нафтовик, він завжди здавався мені дивним.

Я вирішив це проігнорувати і побачив, що старий на це образився, та нічого більше не сказав.

На могилі свого пса нічого дивного теж не було і теж окрім… Я знайшов другий клаптик паперу.

«… я тільки на другий тиждень свого перебування у цій ямі зрозуміла, що розумію тільки яке зараз число – 19 липня 2014 року. Мені зовсім не зрозуміло звідки я це знаю і як я тут опинилася. Також не розумію хто поголив мені голову і вибив усі зуби…»

***

– Дівчинко моя, що ти сьогодні хочеш на обід?

– Мені картоплю з м’ясом, а маленьку сама нагодую.

– Дитинко, ти впевнена що вона тобі потрібна?

– Татку, ну звичайно! У всіх дівчаток є ляльки, а я хочу щоб у мене вони були особливі!

– Сонечко, ну ти ж сама розумієш, що такі ляльки недовговічні? Це в тебе вже третя… і вже хвора…

***

Мене почали дратувати ці записки і мої сни мене непокоїли, та ще цей дід… Та заради спокою своєї тварини і, як виявилося, всіх тварин у нашому містечку, я вирішив швидше розібратися з цим усім і відразу ж про це забути.

Розпочав я з перекопування землі біля могил тварин. Робив я це вночі, темрява ніби намагалася поглинути мене, щоб я не ліз не в свою справу, та вона мене не зупинила.

Мої знахідки мене шокували настільки, що я не зміг стриматися і виблював все, що з’їв за попередній день, – це були третій клаптик паперу і людський череп.

«…це, напевно, останнє моє повідомлення. Досі не уявляю де я знаходила ці клаптики паперу, мені майже нічого не видно, тільки малесенький промінчик світла, який невідомо звідки світить. Я вже навіть не маю ніякої надії, що мене або ці записки хтось знайде…»

***

–Докторе, як моя донька? Що показало чергове обстеження?

–Результати близькі до попередніх: вона зможе жити під наглядом ще довго, але про розвиток інтелекту – мови йти не може. Також наші психологи, підсумувавши результати пройдених нею тестів, виявили, що вона стала ще більш агресивною ніж була раніше. Та для своїх розумових здібностей Ваша донька це занадто вміло приховує і цим може маніпулювати людьми. Тобто, дивлячись на її посмішку, Ви думаєте, що вона просить у Вас морозиво та, не помічаючи цього, на ділі виходить, що Ви повертаєтесь додому з мертвим цуценям на руках. Містере Блек, їй потрібна затяжне лікування; так ми не даємо гарантій на одужання, але…

–Якщо немає гарантій нащо Ви мені це пропонуєте?! Я не можу і не буду жертвувати найдорожчим що в мене є!

***

Вранці після моїх нічних пригод зустрів того ж діда, та на цей раз розмову почав я.

–Що Ви мали на увазі, коли казали що тварин хтось навмисно отруює?

–В цього багача, містера Блека, є хвора донька. Їй тридцять чотири роки та її розум застряг у чотирирічному віці. Та ще й до всього вона алергік. Не може переносити тваринну шерсть. А як і кожній чотирирічній дівчинці їй кортить багато іграшок і пухнастих звірят. Вона надзвичайно заздрісна; як бачить що діти граються з собаками чи з котами – це чергова істерика в їхньому маєтку. А вдівець Блек не любить засмучувати єдину доньку. Тому я і думаю, що він отруїв озеро, і тварини які з нього п’ють – гинуть. Колись ходили чутки, що в неї також особливі «ляльки» – живі дівчата, яким її татко вибиває зуби і вириває волосся, щоб його дитя було милішим. Я не здивувався б…

Подякувавши старому, я пішов додому. Вирішив залишити чутки – чутками. Це була моя остання ніч на дачі. Та згадкою про це назавжди залишиться холодний піт, який виступає з-під шкіри після чергової серії нічних жахів…

***

–Татку, ну татку, лялька знову зламалася!

Містер Блек, побачивши сльози доньки, зрозумів що треба нова…