4.7 Знову до школи

Останні дні літа приносили в дім тихий сум та особливу ніжність. Сонячне проміння, що просочувалося крізь штори, золотило дерев’яну підлогу й залишало теплі сліди на обличчях. Усі зібралися за великим столом у вітальні, де панувала затишна атмосфера, наповнена запахом свіжого печива.

Учитель Віктор Петрович поставив на стіл документ і, поглянувши на 15-річну дівчинку, промовив спокійно та наполегливо: 

— Мені потрібно, щоб ви разом із мамою чи татом підписали ось це сьогодні, Дано.

Дівчинка відчула легке хвилювання, та до розмови втрутився Давид, намагаючись допомогти:

— А чи можна мені підписати замість батьків? Я її зведений брат. Батьки на роботі за межами України, вони, на жаль, не можуть приїхати.

Учитель задумався на мить, дивлячись на Дану, що сиділа за столом, трохи відвернувшись від усіх.

— Думаю, можна, – зітхнув він. – Насправді це треба було зробити ще вчора. Якщо ти, Дано, насправді повернешся до школи, нам потрібно буде там дещо переобладнати, а для цього потрібен час.

Бабуся, що сиділа поруч із дітьми, ніжно погладила онучку по руці й посміхнулась:

— Може, спершу поласуємо печивом у формі метеликів? – запропонувала вона, намагаючись розрядити напруженість.

— О, виглядає дуже смачно, – зрадів Віктор Петрович, простягнувши руку до тарілки.

— Спекла сьогодні вранці, – гордо промовила бабуся Поля.

— Метелики? Але воно більше схоже на серця, – здивувашись, зазначив Артур.

Юля всміхнулася і ледь чутно додала:

— З двох сердець складається метелик.

— Точно! А ще два завжди краще, ніж одне, – підморгнув їй Андрій, почавши їсти печиво.

Тишу дружнього застілля порушив кашель учителя, який несподівано відчув пекучий смак:

— Перепрошую! – ледь вигукнув він, намагаючись заспокоїти своє горло.

Юля і Дана обмінялися розуміючими поглядами та засміялись, бо це був їхній улюблений вид печива, до якого вони звикли, але для інших він був справжньою несподіванкою. Одного разу Дана переплутала цукор з перцем і додала до печева. Їм було шкода викидати страву, отож відтоді це була їхня фірмова страва з гострою "перчинкою".

— Знаю, іноді я буваю смішним, навіть коли сам цього не хочу, – нарешті віддихався Віктор Петрович. – А ще знаю, що я досить надокучливий учитель для таких, як ти, Дано... для незрячих або людей з інвалідністю...

Залишивши ці слова висіти в повітрі, він замовк. Усі присутні поглянули на Дану, чиє обличчя враз стало сумним.

— Сліпих, – тихо промовила дівчина, - так і кажіть.

Учитель намагався знайти правильні слова:

— Я хочу сказати, що теж не ідеальний. Іноді мене це виснажує...

— Виснажує надокучати, – знову поправила його Дана, трохи суворо, але з легким смутком у голосі.

— Сестричко! – зробив їй зауваження Давид.

— Ні, вона має рацію, – сумно погодився Віктор Петрович. – Послухайте, скажу чесно, Дані будуть раді в нашій школі. Але я знаю, що нам доведеться звикати до відсутності зорового контакту. Проте, Даночко, якщо ти підпишеш ці документи, це буде цікава пригода для всіх нас і особливо для тебе. Та якщо ти не готова до цієї пригоди на 100%, то мушу чесно визнати, тобі доведеться шукати іншу школу.

У вітальні настала тиша. дівчинка повільно піднялася з-за столу і без слова вийшла з кімнати. Її відхід викликав хвилю занепокоєння серед присутніх.

— Прошу, зачекай! – гукнула її Юля, побігши за нею, але її сестра вже встигла відійти досить далеко.

Дівчина знайшла її в конюшні, де Дана стояла біля свого улюбленого коня Дюшеса, притулившись до нього.

— Навіть не намагайся мене переконувати! – вперто промовила вона, почувши кроки за спиною.

— Я тут не для цього… – лагідно відповіла Юля, уважно спостерігаючи за реакцією сестри, - Ти ж знаєш, що я тебе завжди підтримаю. Навіть коли ти мовчатимеш, я буду поруч.

Раптом з-за дверей долинув голос:

— До побачення, пані Поліно! – то був Віктор Петрович.

— Вони ще тут? – запитала Дана.

— Так, – відповіла Юля, дивлячись у вікно.

— Можемо почекати, поки вони підуть? – попросила Дана, відвернувши голову.

— Дано, послухай мою думку. Артур твій найкращий друг, Віктор Петрович — твій учитель. Я знаю, ти дуже смілива дівчинка, але чому ти боїшся тих, кому не байдужа? Вони заслужили хоча б отримати відповідь.

Здалеку почулися слова:

— Ще раз дякуємо вам обом, – вдячно промовив Давид, зачиняючи ворота.

— Може, все це й на краще. До побачення! – сумно сказав учитель, готуючись піти.

— Вікторе Петровичу! – голос Дани раптово пролунав з конюшні. Вона разом із Юлею підбігла до воріт.

— Вибачте мені. Ваша правда, незряча дівчина у школі — це ще та пригода. Але знаєте що? Я люблю пригоди. До зустрічі у четвер, Вікторе Петровичу, – дівчина впевнено простягла руку.