4.6 Шлях до себе

Спритний далматинець, весело виляючи хвостом, стрімко прямував уперед, ведучи за собою Юлю та Романа в саму гущавину лісу. Тіні від високих дерев змішувалися з золотистим світлом вечірнього сонця, створюючи химерні візерунки на землі. Листя, шелестячи під ногами, здавалося, шепотіло щось таємниче і ледь чутне. З кожним кроком вони заглиблювалися все далі, поки густий сосновий, майже казковий ліс не обійняв їх повністю, відсікаючи від зовнішнього світу. Атмосфера була напруженою, наче сама природа затамувала подих в очікуванні чогось незвичайного.

Через пів години вони стояли перед тим самим злощасним захаращеним будинком, який вони раніше вже відвідали. Покинутий і похмурий, будинок випромінював відчуття забутості та занедбаності. Але щось змінилося навколо. Вікна були розбиті, а двері ледь трималися на старих петлях, мов би ще трохи — і все ось-ось завалиться. Ймовірно, хтось вчинив тут розгром, адже декілька днів тому тут усе було ціле. А зараз стара, поросла мохом і плющем будівля ніби чекала на своїх гостей, готова поділитися своїми таємницями, які ховалися в її темних, запилених кімнатах. Далматинець Аполлон зупинився біля порога, його вуха насторожено здійнялися, а хвіст раптово завмер у повітрі. Він зробив кілька невпевнених кроків назад, тихо скулячи, наче відчував щось невидиме, що нависало над будинком. Невідомий страх промайнув у його великих очах, і навіть завжди впевнена Юля відчула, як по спині пройшов холодний струм. Вона, відчуваючи незриму напругу, мимоволі здригнулася, коли почула звук розбитого скла і тихий шепіт Інни, яка несподівано почала зізнаватись собі у чомусь давно накопиченому:

— Я вже досить давно в депресії... — голос її здригнувся, але вона змусила себе продовжити, — і хотіла покінчити з життям. Я навіть зробила список, у якому написала причини для того, щоб жити та померти... — її голос був наповнений болем, здавалося, що кожне слово давалося їй надзвичайно важко. — Схоже, сторона з "причинами для смерті" була набагато довшою за "причини для життя". Я завжди носила цей листок у кишені... Якось я випадково залишила його на парті. Наступного дня, коли я розгорнула його, там було написано "Живи, прошу! Ти занадто гарна, щоб втрачати своє життя"... Ці слова невідомого адресата дали мені надію. Але яка в біса краса, якщо в мене характер просто кошмарний? Я просто втомилася... втомилася від життя... — Інна вже не могла стримувати сліз, і вони вільно котилися по її щоках.

Дівчина сиділа на старій скрині, обнявши коліна. Її очі були спрямовані в одну точку, але вона нічого не бачила. Довге волосся спадало на плечі, приховуючи її обличчя. Вона відчувала себе такою маленькою і безпорадною, як те кошеня, яке вона знайшла колись у лісі.

Юля відчувала, як її серце стискалося від болю, слухаючи зізнання Інни. Спогади про втрату своїх батьків несподівано нахлинули, але вона миттєво змусила себе відкинути ці думки. Їй треба бути сильною зараз, для Інни. Вона підійшла ближче і, намагаючись знайти правильні слова, обійняла подругу.

— Я знаю, як це — втрачати віру в себе, – прошепотіла вона, відчуваючи, як їхні долі переплітаються в цю мить. — Але коли летиш з мосту, розумієш, що всі твої проблеми можна вирішити. Окрім однієї. Ти вже летиш із мосту. Ось тримай! Це лист із 437 причинами, чому ти повинна жити! У своєму житті я теж була втрачена і розбита, коли втратила спочатку маму, а потім і тата, свої "два крила". Я тижнями не виходила з дому, заплуталася у своїх почуттях, не знаходила сенсу жити, втратила впевненість у собі... Але сірим безглуздим дням колись приходить кінець, і ти знаходиш у собі сили рухатися далі. Цей список можливо трохи відрізняється від твого, бо я писала його собі після загибелі батька два місяці тому. Ти можеш пережити все, що завгодно! - намагалася підтримати її Юля.

Чому саме число 437? Воно важливе для Юлії Князевської, адже саме стільки її батько відправив їй листів з фронту. Вона виписала на аркуш найважливіші фрази з них, які стали причинами для її нового життя. Дівчина хотіла підтримати Інну Пшеничну, яка була розчарована і не бачила виходу. Саме тому вона віддала їй цей аркуш, що завжди носила в кишені, хоча й розуміла, що в Інни зовсім інша історія та інші погляди на життя...

— Я так втомилася... - продовжила Інна ділитися наболілим, приймаючи аркуш від Юлі, - Не хочу бути більше такою жорстокою, як моя мама... Але водночас хочу показати їй, що я теж можу бути твердою та впевненою, що я не якась слабачка. Що мене так просто не зламаєш...

Інна подивилася на Юлю очима, повними болю і відчаю. Вона знову хотіла сховатися під маскою байдужості, але слова застрягли в горлі. Юля, відчуваючи її внутрішній конфлікт, поклала руку на плече дівчини. У її очах читалося співчуття і розуміння.

Роман, побачивши, як Юля намагається підтримати Інну, теж додав, турботливо всміхаючись:

— Моя сестра теж довго намагалася довести батькам, що чогось вартує. Але потім зрозуміла, що головне — це що думаєш про себе ти, а не інші. Ти не зобов'язана нікому нічого доводити... навіть найріднішим.

Інна, відчуваючи тепло й підтримку від нових друзів, поволі підняла голову, намагаючись осмислити почуте.

— Раніше мені страшно було заглядати до себе в душу, — промовила задумано, але тепер більш впевнена дівчина.

Юля і Роман переглянулися, не приховуючи здивування. Це було перше зізнання Інни, в якому вона показала свій внутрішній світ, не приховуючи його за маскою.

— Чому ж? — м'яко запитала Юля.

— Мені здавалося, що там буде така темрява, що я осліпну...

— Ти сказала “раніше”, а зараз? — запитав Роман, відчуваючи, що десь на горизонті пробивається промінь надії.