3.5 Непроханий гість

Юля та Дана прогулювались по сусідньому до їхнього села містечку, яке вирувало життям. Вулиці були наповнені звуками: гомін людей, шум машин, іноді було чутно музику з відкритих вікон кафе. Аромати кави та свіжоспеченого хліба змішувалися з міським повітрям. Юля описувала Дані все, що їх оточувало. Вона розповідала про кольорові вивіски магазинів, про людей, які поспішали по своїх справах, про дітей, що гралися на тротуарі.

- Не можу повірити, що дозволила собі тебе вмовити мене прийти сюди, - висловила своє невдоволення Дана.

- Агов, Артур вчиться їздити верхи... - нагадала їй про парі сестра.

- Тому я теж маю вчитися виконувати свою частину угоди, зрозуміла, - важко зітхнула дівчинка.

Коли сестри переходили дорогу, сестри йшли за руки, акуратно оминаючи перешкоди. Юля заспокоювала Дану після несподіваного сигналу машини, запевняючи, що вони вже майже на місці.

У кафе, Юля детально описувала атмосферу: м’яке світло ламп, затишні столики, мелодійний гомін відвідувачів. Вона розповідала і про офіціантку Світлану, світловолосу і блакитнооку дівчину, яка з теплою посмішкою вгадала замовлення Дани, адже була з нею добре знайома.

- Вона класна! - чесно зазначила Юля.

- Саме тому, тут я почуваюся як вдома. Розумієш, вона не метушиться біля мене, як інші незнайомці і ненав’язується зайвою турботою, - пояснила дівчинка.

Раптом на гітарі почав грати й співати пісню про Янгола якийсь чоловік середнього віку.

- О ні! - запанікувала Дана, закривши своє обличчя руками, - Зараз той момент, коли краще би мене не бачили, бо те, що не бачу я сама, мені нічим не допоможе.

Ось відредагована сцена з додаванням опису поведінки та атмосфери:

- А хто це? - не зрозуміла її сестра, заслухавшись, - Так гарно співає...

- Мій “класний” зі школи. Хоч би він мене не побачив, - прошепотіла Дана, заховавши своє обличчя за руками, її погляд був сповнений тривоги.

- Пізно, він іде сюди! - пошепки попередила її сестра, з легким сміхом у голосі.

- Дано, це ти! Незвично бачити тебе тут, - чоловік підійшов до них з приємною усмішкою

- Добридень, Вікторе Петровичу! Юлю, це мій колишній вчитель музики і класний керівник, - Дана змусила себе виглядати спокійною, хоча її голос тремтів.

- І майбутній також. Я правду кажу, чи помиляюся, Дано? - запитав він, натякаючи, що знає про лист від дирекції, його очі блищали від інтриги.

- Ну, я... - Дана зам'ялася, відчуваючи, як її щоки палали.

- Радий знайомству, Юліє, - він сів біля них, - Дано, я дуже схвильований через те, що ти повернешся в школу, але я домовився з директором. Ти ж повернешся?

- Гм, я ще остаточно не вирішила, - відповіла вона, уникаючи його погляду.

- Залишилося вже й не так багато часу. Хоча для невеличкої пісеньки час завжди знайдеться, - він почав грати на гітарі і випадково розлив воду, але продовжував співати, ніби нічого не сталося.

- Ми підемо. Нам треба посушитися, - рішуче перервала його Юля, підводячись зі стільця.

- А я буду тут і почекаю, - відповів учитель, не припиняючи гри.

- Він завжди такий надокучливий? - висловила своє перше враження Юля, коли вони відійшли на задній двір закладу, де не було нікого.

- Сама як думаєш? Він написав пісню про кожного свого домашнього улюбленця. Хоча я його розумію, він удівець і не має дітей, а ще він любить жартувати. Дякую тобі, що забрала мене звідти, - Дана виглядала вдячною, обіймаючи сестру

- Кумедний дядько! - посміхнулася Юля, відчуваючи легкість після виходу з кафе.

- Я подумала, що краще подати ваше замовлення сюди, - несподівано Світлана принесла морозиво дівчатам.

- Дякуємо! - вигукнули вони щасливі в унісон.

- І не хвилюйтеся, тут вас ніхто не потурбує. Морозиво треба їсти у спокої. Якщо ним не насолоджуватись, то навіщо марнувати? - підморгнула їм дівчина, перш ніж піти.

Сестри почали ласувати морозивом, насолоджуючись кожним ковтком і тишею заднього двору.

- Дано, я лишу тебе на хвилинку. Мені потрібно... - Юля встала, готуючись відійти.

- Вбиральня — перші двері праворуч. Та якщо затримаєшся, я з’їм твоє морозиво, - жартома погрожувала Дана.

- Якщо що, я не буду проти, - відповіла Юля, махнувши рукою.

- Хіба мене так довго не було? - запитала вона, коли повернулась, побачивши порожню тарілку.

- Не знаю, але я замовила ще дві порції, бо твоє я вже з’їла, - Дана виглядала задоволеною.

- Отже, вибратися у місто вже було не такою й поганою ідеєю? - сестра підняла брову, дивлячись на сестру.

- Ще дві особливі порції за рахунок закладу, - сказала офіціантка Світлана, підносячи нові порції морозива.

- Ого! Дякуємо! - вигукнули дівчата, здивовані такою щедрістю.

- Мої батьки власники цього кафе. І ще новина — Віктор Петрович покинув кафе, - посміхнулася офіціантка.