3.4 Вовк або ще одне парі...

Наступного дня з самісінького ранку Юля і Дана разом з конем Дюшесом були біля джерела, того самого, від якого й пішла назва села Срібні Води.

- Аууу! - почулося з гущавини лісу, поки дівчата набирали воду.

- Що це було? - запитала Юля, не повіривши своїм вухам.

- Схоже на вовка, - відповіла їй Дана.

- Та, ні, не може бути! Хіба тут є вовки? Раніше, у дитинстві, коли я тут жила, не бачила ні одного. Зрідка сюди одинаки могли забігати, правда. А от зараз я не чула, щоб хтось тут бачив їх. Ходімо звідси від гріха подалі! Мій газовий балончик мало чим допоможе. Сьогодні вітряно і якщо тут дійсно є вовк, то не відомо з якої сторони чекати атаки.

- Ауу!

- Дано, там чоловік в уніформі. Певно це лісник пан Дмитро, він хороший. Я знайома з ним з дитинства, - помітила його Юля.

- Доброго здоров’я! Що ви тут робите, дівчата? - привітався 50-річний чоловік у спецформі.

- Добридень! Це справді ви, пане Дмитре? - перепитала дівчина.

- До ваших послуг! Звідки ви знаєте моє ім’я?

- Це я, Юля Князевська, а це Дана. Ми з ферми “Дикі серця”. 

- О, так, пригадую. Дано, але ж ти...

- Він там... - почала шепотіти до дівчинки Юля.

- Махає рукою, я так і зрозуміла… - зітхнула її сестра, - Бачиш? Ось чому я не хочу знайомитися з людьми, - тихо відповіла вона Юлії і гукнула до лісника, - А чому ви вили як вовк?

- А, це? Було дуже схоже, так? - він спробував ще раз завити.

- Але навіщо це вам?

- Щоб туристи всім і всюди розповідали, що чули й бачили тут вовка.

- І так щоліта?

- Твоя правда. Але цього разу я знайшов сліди лап. Величезних лап, - показав він руками.

- То ви справді думаєте, що тут міг завестися вовк? - здивувалася Юля.

- Дівчата, вам краще йти додому, там безпечніше.

- Ваша правда, ходімо, Дано! - промовила дівчина, думаючи, що лісник вже взагалі здичавів у своєму лісі.

- Він так виє, що злякає самого вовка, якщо, звісно, він тут є, - сказала Дана, обговоюючи лісника, коли вони їхали верхи.

- Пан Дмитро вкладає у цей ліс всю душу, - захистила його Юля.

- Аууу! - пародіювала Дана “вовче” виття лісника, з чого дівчата почали весело реготати.

- Аууу!

- А це вже зовсім не схоже на пана Дмитра, - серйозно сказала Юля, зупиняючи коня.

- Ррр! Аууу! - десь близько почулось жалібне скавчання.

- Тобто, це реальний звір? - запитала Дана, не вірячи вухам.

- Хто б це не був, він не агресивний і здається наляканий, - відповіла Юля, прислухаючись до голосу, - Ходімо! - прив’язавши коня до дерева, вона покликала за собою сестру.

Дівчата взяли палицю і повільно пересувалися у напрямку звуку.

- Дано, чекай тут!

- Добре! Будь обережною!

Юля зупинилась біля входу у невелику печеру, повільно ступаючи вперед крок за кроком. 

- Собака! Бідненький! Застряг, під каменями, - озвучила побачене дівчина.

- Ррр! Ау-ау-ауу! - ще жалібніше заскавчало звірятко, побачивши її.

- Він небезпечний?

- Та ні, добряк. Можеш підходити. 

- Дівчата, ану відійдіть! - несподівано гукнув лісник, наближаючись до них, тримаючи у руках рушницю, - Я вже біжу!

Поки він біг, його рушниця випала з рук. Він підняв її і продовжив бігти.

- Пане Дмитре!

- Що? Це не вовк? - здивувався чоловік, зрозумівши, що це була хибна тривога.

Дівчата помахали головами, а він, здається, навіть трохи засмутився, що то не хижак. Вони витягли собаку тамасканської породи, який уже заспокоївся. Юля і Дана гладили його, поки лісник перев’язував його лапку. Собака був радий, що його почули і врятували.

- Як наш вовк? - запитала Юля.

- Вовк? А, цей хлопець! За кілька днів оговтається. Не хвилюйся! Будемо сподіватися, що в притулку про нього добре дбатимуть, - відповів лісник.

- У притулку для тварин? - перепитала Дана.

- Оголошень про зниклих собак у місцевості не було, а це означає, що цього бідолаху мабуть покинули. Притулок це єдиний шанс для його життя. 

- Це в’язниця для тварин! - заперечила дівчинка.

- Так, але я не можу взяти його до себе. У мене три коти і багато кроликів. Та й часу не вистачає, щоб ще й за ним доглядати, - погодився лісник.

- Юлі, ми ж заберемо його, правда?

- Заберемо, Дано. Впевнена, що бабуся точно проти не буде, - усміхнулась вона.

Лісник допоміг їм повернутися додому.

- Гаразд, Дано, але за нього відповідаєш ти! - погодилась бабуся.