2.5 Плаче Львів і плаче Київ...

Сонце вже високо піднялося над горизонтом, золотисті промені пробивалися крізь штори, освітлюючи кімнату. Повітря було наповнене ароматом свіжої кави та випічки, що долинав з-під дверей ресторану на першому поверсі готелю. Вулиці Львова оживали, люди поспішали на роботу, а десь у далекому куточку міста лунала мелодія вуличного музиканта.

Юля стояла біля вікна, спостерігаючи за містом, яке повільно прокидалося. Вона згадувала дні дитинства, коли її батько водив її за руку цими самими вулицями, розповідаючи історії про старовинні будівлі та їхню історію.

Олексій, який спостерігав за нею, відчував суміш тривоги та бажання допомогти. Він знав, що слова не зможуть повністю зцілити рану, але попри це розумів, що мовчання може бути ще гіршим.

- Юлі, - тихо промовив він, - якщо ти хочеш поговорити або просто помовчати, я завжди поруч.

Дівчина повернулася на його голос, її очі були повні смутку і вдячності.

- Дякую, Алексе. Я просто… потребую часу, щоб все це пережити. Але я рада, що ви зі мною, - відповіла вона, намагаючись усміхнутися.

- Ти ж не образилась на нас з Мілою, що ми нічого не сказали про наш сімейний статус? Це була моя ідея, а не її. Злись на мене, їй пробач, - попросив Давид свою кузину.

- Та все гаразд. Мені ніколи ображатися на такі дурниці. Головне, що ви щасливі разом. Просто мене знову мучать думки про батька, спогади... Вони назавжди зі мною, - ледь стримуючи сльози відповіла дівчина.

Друзі з розумінням подивилися на неї: весь її гарний ранковий настрій виявився всього лише шаром, що на коротку мить прикрив глибокий біль від втрати. Вони вирішили підбадьорити Юлю.

- Ми теж з тобою і не дозволимо тобі впасти у відчай, - обійняв її Олексій.

- Я знаю. Проте мені бракує його голосу, сміху... навіть його надокучливих порад, - втомлено посміхнулася дівчина.

- Юлі, не зациклюйся на сумному. Пригадай краще, як ми в дитинстві грали в хованки у Стрийському парку, - нагадав Андрій. - Ти завжди знаходила найкращі місця для схованок.

- Або той раз, коли ми всі разом ліпили вареники у тебе на кухні, - додав Давид. - Твій батько так сміявся, коли ми зробили вареник розміром з тарілку!

Спогади принесли легкий сміх, і на мить здалося, що сонце за вікном засяяло яскравіше. Юля відчула, як тепло дружби та спільних моментів зігрівало її серце, надаючи сил дивитися вперед, незважаючи на біль втрати.

- Ви маєте рацію, - впевнено сказала вона, - Ці спогади — це те, що робить нас сильнішими. Дякую, хлопці. Ви зробили цей ранок особливим. Але треба повертатися до Києва. Марк чекає. Після завтра похорон, - глибоко вдихнувши, пошепки промовила останні слова Юля.

Друзі обійняли її і разом вийшли з готельного номера. Вони допомогли дівчині нести валізу, прямуючи до паркінгу, де їх чекало авто. Несподівано почав крапати дощ.

- Юлі, ти часом не маєш здатності керувати погодою? - пожартував Давид, але отримавши від неї сумний погляд з докором, виправився, - Мабуть, ми просто дуже довго збирали свої речі.

- До зустрічі, заплаканий Львове! - промовив Андрій, кидаючи миттєвий погляд на місто.

Хлопці, сідаючи в авто, намагалися створити атмосферу легкості та відірватися від важких думок. Андрій продовжував кидати жартівливі коментарі про місто Лева.

- Львове, не сумуй за нами занадто сильно! - вигукнув він, дивлячись у вікно автівки.

Давид, сидячи за кермом, вирішив приєднатися до його жартів.

- Так, Андрій має рацію. Передай привіт Мольфару і не забудь про наші пригоди! - розсміявся він.

Дівчина, хоча й усміхнулась разом з ними, все ще сумувала. Друзі відчували, що цей візит до Львова виявився емоційно виснажливим для неї. Але навіть якби вона була вдома, то навряд щось змінилося б. Їм було важко уявити, що було б, якби новина про смерть батька застала Юлю на фронті зненацька.

- Сонце, якщо хочеш, ми можемо не жартувати. Просто помовчимо, - запропонував стурбований Давид.

- Дякую, хлопці. Це просто... багато емоцій. Тепер Львів завжди нагадуватиме мені про батька, - зізналася Юля, вдивляючись у місто, яке залишалося позаду, - А ви будьте собою. Коли ви радісні, я легше переживаю втрату. Просто будьте поруч!

Дорога додому тривала, атмосфера в машині змінювалася від жартів до моментів тиші. Керуючи автівкою, Давид вирішив полегшити гнітючу атмосферу:

- Юлі, ти пам'ятаєш той день, коли ми випадково потрапили на ярмарок середньовіччя? - почав він, ностальгічно зітхнувши.

- Ти про той момент, коли був лицарем на коні та намагався перемогти уявного дракона? - долучився Андрій, сміючись.

- Точно! Я так сильно старався виграти для Юлі плюшевого ведмедика, що весь ярмарок тоді дізнався, хто такий “Лицар-драконоборець Давид”. Юлі, ти, можливо, бережеш того ведмедика й до сьогодні? - поцікавився в неї Давид, кинувши погляд назад через дзеркало.

- Звісно! Він має честь спати в моєму ліжку, граючи роль справжнього лицаря, коли я сумую та обіймаю його, - відповіла його кузина з ностальгію.

Кумедні спогади розбавили невеселий настрій, і хоча тяжкі роздуми про батька турбували дівчину, друзі намагалися зробити цей момент для неї менш важким.