2.2 Не покину тебе

У дитинстві Роман завжди мріяв скоріше вирости. Йому здавалося, у дорослих життя набагато цікавіше – вони можуть піти, куди схочуть, вміють користуватися складними пристроями та керувати автомобілем, можуть самі обирати одяг, лягати спати пізно вночі та навпаки не спати в обідню пору… А батьки тільки посміхалися та казали йому не поспішати, і що вони віддали би багато, аби знову стати дітьми. Щоб зрозуміти, чому вони так казали, хлопцю довелось самому вирости.

Він досі пам’ятає, як грався іграшковим мечем та автоматом, як захищав ними свою молодшу сестричку від злих гоблінів, орків і драконів. Як боронив слабших, коли їх ображали старші, як ліз з ними через це у бійку, бо мав запальний характер, не терпів образ і був відчайдухом, якому все одно на себе, аби в інших було все добре...

За професією він вчитель історії, а ще маловідомий, проте дуже талановитий поет та письменник. Закінчивши виш, він вирішив стати снайпером. Деякий час хлопець тренував свої навички під наглядом військового командира й уже через рік пішов добровольцем на фронт у зону АТО. Він був відданим своїй роботі та завжди ставив її на перше місце. Протягом декількох років свого військового життя став відомим своєю точністю та вмінням працювати у найскладніших умовах. На фронті кожен день був для нього боротьбою за виживання. Він був змушений забути про свої мрії та стати частиною великої “гри”, де перемога означає життя, а поразка — смерть. Роман зіткнувся з безліччю випробувань та складних рішень, які доводили його до межі фізичних та моральних можливостей. Він був змушений боротися з ворогом, який не мав людського обличчя та не зупинявся ні перед чим, щоб досягти своєї мети. Проте попри все, хлопець знаходив силу у своїй родині, учнях, своїй творчості та вірі у перемогу. Роман розумів, що війна — це не лише бої на полі бою, але й боротьба зі своїми власними демонами та страхами. Він почав розуміти, що важливо не тільки перемогти ворога, але й зберегти свою людяність та гідність.

Початок травня 2021 року. Хлопець повернувся з фронту. Перед тим, як поїхати до столиці працювати вчителем історії, він вирішив зробити для сім'ї неочікуваний сюрприз...

- Привіт, сестричко! Ти сьогодні вдома? - як завжди, спокійним голосом заговорив той у телефонну слухавку.

- Алло! Так. Чому питаєш? - не зрозуміла дівчина.

- Мама і тато теж вдома? - продовжував запитувати в неї брат.

- Звісно, ми скоро обідати будемо.

- Я читав прогноз погоди. У вас там дощить. Залишайтеся вдома.

- Чому ти кажеш, щоб ми не виходили в дощ? Ти ж раніше його любив.

- Я і зараз його люблю. Але краще залишіться вдома, проведіть день разом. Повеселіться замість мене, добре?

- Ти дивний сьогодні, - з підозрою промовила його сестра, - Гаразд, обіцяю. Бережи себе, Ромо!

Вони попрощались, а вона ще деякий час стояла і думала про поведінку брата.

- Доню, що сталося? Хто дзвонив? - запитала мама.

- Брат. Але він сьогодні якийсь дивний. Сказав нам нікуди не йти у дощову погоду, а залишатися вдома і повеселитися замість нього.

- Гм, не схоже на нього, - підтвердив батько, задумавшись, - Олю, а ти більше нічого дивного не помітила у його голосі?

- Та ні. Але це підозріло якось, - задумалась донька, сідаючи поруч з батьком за стіл.

- О Боже! А якщо з ним щось сталося? А він приховує, - схвильовано вигукнула мати й ледь не впустила каструлю з борщем.

- Матусю, все добре, я впевнена. Голос був звичайним. Мабуть, він дуже сумує за нами, тому хоче, щоб ми повеселились замість нього, - обійняла матір дівчина.

Після того, як сім’я у неповному складі пообідала, двері відчинилися з ледь чутним скрипом, і до львівської квартири беззвучно зайшов Роман. Він був одягнений у військову форму, за плечима військовий рюкзак, у руках два букети квітів, на обличчі втомлена посмішка. Він став на порозі вітальні й насолоджувався дружною атмосферою. Ніхто поки не помітив його присутності.

- Може якийсь фільм подивимось? - запитав глава сім’ї.

- Подивімось цю сімейну комедію! Брат перед тим, як вирушити на фронт, переглядав її, - запропонувала Ольга.

Вони увімкнули фільм і обіймаючись на дивані, співпереживали герою.

- У нього такі очі красиві, небесно-блакитні, як і у Роми, - зауважила дівчина.

- Ні, у мене красивіші! - почулося збоку.

- Дожилася, мені вже його голос причувається, - сумно похитала головою Оля.

- Нам теж, - переглянулись між собою батьки.

- Якщо у нас скоро почнуться галюцинації, то не здивуюсь. Я думала, що лише я чула його голос і почала хвилюватися, що повільно з розуму сходжу.

- Ні, любі мої, це просто стрес. Потрібно заспокоїтись. Рома скоро повернеться, все буде добре! - заспокоював усіх голова сім’ї, який встиг помітити свого сина і його жест про мовчання.

- Отакої, чому звук пропав? - здивувалась мама.

- Рома мав запасний пульт від телевізора і завжди любив балуватись. Але ж його зараз тут нема, - незрозуміла Оля.

- Сестричко, давно сумуєш за моїми очима? - почувся веселий тенор за спинами.