2.1 Заплакане львівське небо

Розділ 2

Точка неповернення

Львів, травень 2021 р.

Багато хто під час війни стикається з точкою неповернення. Це не просто лінія на карті чи момент у бою, це — межа нашого внутрішнього світу. Точка неповернення — це коли ти розумієш, що вже не можеш повернутися до того, ким був раніше. Війна змінює не лише ландшафти, але й душі. Вона випалює в людях невинність, залишаючи попіл спогадів про мирне життя.

Точка неповернення — це переломний момент, коли вибір стає долею, а доля — вибором. Ми обираємо боротьбу, тому що віримо в майбутнє, хоча й розуміємо, що можемо його не побачити. Ми йдемо через війну, крок за кроком, бій за боєм, і кожен крок може бути останнім. Але навіть знаючи це, ми не зупиняємося. Бо точка неповернення — це не кінець, це початок нової історії, нової правди про себе. І коли ми дивимося в обличчя війни, ми бачимо не лише смерть і руїни, але й можливість для героїзму, самопожертви, любові, яка сильніша за все. Ми перетворюємося, стаємо частиною чогось більшого і це дає нам силу йти далі.

Так, точка неповернення — це вибір. Вибір бути людиною в нелюдських умовах, вибір зберегти свою гідність, коли все навколо здається безглуздим. І кожен з нас, хто перетнув цю межу, знає, що вже ніколи не буде таким, як раніше. Ніхто і ніщо вже не буде таким... Але ми йдемо далі, бо віримо, що з кожним кроком наближаємося до світла, до миру, до рідного дому...

- Алло, сестричко! Як ти там? - почулося по той бік телефонної слухавки.

- Марку, ми скоро будемо вдома! - відповіла Юля, перериваючи свої роздуми й стримуючи сльози.

- Нарешті. А то вас не дочекаєшся. Стоп! Що з твоїм голосом, сестро?

- Зі мною все добре, правда, - запевнила вона.

- Коли ти так кажеш, то точно щось приховуєш. Я ж все одно тебе побачу через декілька днів.

- Ну, ось тоді й дізнаєшся.

- Отже, все-таки щось трапилось. Краще скажи одразу, щоб я не хвилювався.

- Від тебе ніколи нічого не приховаєш. Знаєш мене краще, ніж я сама себе. Річ у тому, що поруч з окопом впав снаряд і нас усіх вразило вибуховою хвилею. Андрій з Давидом цілі, в першого подряпини на тілі, бо його закинуло в кущі. Олексій зламав ногу, коли його відштовхнуло в інший окоп, а мене поранило уламком у плече. Нас усіх турбує дуже сильний головний біль. Вже все добре, правда, не хвилюйся. Ми майже вилікувались. Не кажи батькові поки, прошу.

- Ти ж розумієш, що він повинен про це знати?

- Розумію, але тато почне мені читати моралі про те, що він мав рацію і так далі.

- Юлі, коли він тебе відпустив, то добре розумів, на який ризик ти себе наражаєш. Це могло трапитись рано чи пізно. Вам пощастило, що ви взагалі вижили. Де ви зараз?

- У Львові в госпіталі. Ми тут уже майже місяць, будемо ще трохи лікуватися.

- Як вас туди занесло? До Києва набагато ближче.

- Просто тут живе Мольфар.

- Юлі, Мольфари взагалі то живуть висоско в Карпатах.

- Мольфар, це позивний нашого побратима. Він запросив нас до свого рідного міста. Тут дуже привітні люди. До нас ледь не щодня приходять діти, дарують нам свої малюнки й листи. Волонтери допомагають усім чим можуть. Нам уже набагато краще, ніж було. Думаю, що через декілька днів дамо концерт і приїдемо додому.

- Сонце, який в біса концерт? Ви не в тому стані, щоб його проводити.

- Розумію, що ти хвилюєшся, але ми дуже сильно на нього чекаємо. Волонтери дізналися від Мольфара про наше дофронтове життя і вирішили створити для нас маленьке диво. Ймовірно, на концерт прийде все місто. Нам так хочеться згадати своє минуле життя і знайти точку неповернення.

- Зрозумів, ти нагадалась за парі, в якому так і досі не перемогла?

- Ми вилікуємось з друзями й обов’язково переможемо. Всі ще почують про наш гурт.

- З нетерпінням чекаю на це. Я мушу йти. Хлопцям привіт передай. Бережіть себе!

Через декілька днів:

- Я так обожнюю місто Лева за його традиції, віру та самобутність. Це унікальне місто, яке не схоже на жодне інше. Тут кожен може відчути себе частиною чогось особливого. Туристи можуть вільно прогулятися коридорами міської ради. Фірмові львівські “пляцки” готують прямо перед вами, ніби ви вдома. Маленькі трамвайчики є частиною міста, а не просто транспортом. Кожна будівля має свою історію та значення. Чоловіки поступаються місцем жінкам у транспорті набагато частіше за жителів інших міст в яких я була і взагалі львів'яни завжди готові допомогти. Львів — це місто, яке хочеться відвідувати знову і знову. Воно залишає в серці незабутній слід. Я така рада, що тут із вами! - радісно вигукнула Юля, задивившись у вікно на панораму міста.

- Гм, справді, це місто має свій особливий шарм... - задумливо пробасив Андрій, задивляючись на старовинні будівлі, - Ця атмосфера у повітрі, між людьми... Я не знаю як пояснити це приємне відчуття...

- Може прогуляємось всі разом після концерту, як у старі-добрі часи? - запитав Олексій, опершись на милицю, бо його нога ще не повністю одужала.

- Старі-добрі часи? Бро, ти що вважаєш нас старими? Не дозволяй нашому військовому досвіду впливати на подальше цивільне життя. Те, що було в минулому, хай там і лишається. Викинь з голови всі погані думки. Ми живі — це найголовніше! Хіба ти не відчуваєш, як молодість буяє у жилах на повну? Перед нами відкритий весь світ, - з нотками самоіронії та розуміння підкреслив Давид, поставивши руку на дружнє плече Олексія.