1.6 Спогади Мілани

Батьки Мілани були журналістами й коли їй було 10 вони загинули в ДТП. Дівчинка потрапила в дитбудинок, а у спадок у неї лишилась лише стара книжка з казками. Насправді, там був сюрприз, про який вона дізнається пізніше. Коли їй виповнилось 18 років, жити її до себе забрала вихователька, яка не мала дітей, але дуже полюбила дівчинку.

- Міло, пройдімось по магазинах. Купимо тобі нове вбрання і взуття, - одного дня запропонувала їй жінка.

- Єво Олександрівно, не потрібно. У вас же є швейна машинка і прекрасні тканини. Я сама пошию собі одяг, нічим не гірший за той, що на вітринах, - запевнила дівчина.

- Ти вмієш шити?

- Так, мене бабуся навчила, а ще я з дитинства хочу бути дизайнеркою.

- Гаразд! Домовмося, якщо мені сподобаються твої творіння, то я дозволю тобі їх одягати. А взуття ми купимо трохи пізніше, підібравши його до твого одягу, - погодилась вихователька.

Це дало стимул дівчині створювати власні ескізи. Коли моделі одягу були готові, Мілана порадилась із Євою Олександрівною і їм обом сподобались її творіння. Дівчина почала одягати свій одяг. Вона відмінно склала ЗНО і вступила до університету на дизайнера, але одного разу Міла почула перешіптування і насмішки. Хтось за спиною обурливо сказав: 

- Хто вона взагалі така? Її поведінка така наївна і дитяча. Не здивуюсь, якщо вона досі читає казочки? Вона справді вірить, що її одяг красивий? Та він як біле пір’я на ній. Вона, що не бачить, що зайва серед цих усіх людей. Я б ніколи не одягнула її одяг…

У той момент Мілані стало дуже боляче від цих слів. Тримаючи голову з гідністю, вона повернулась назад, аби побачити ту людину, яка так говорила про неї. Перед нею стояла дівчина-білявка її віку зі своєю чорнявою подругою.

- Bonjour! Je suis désolé, mais tu ne me diras pas où j'ai fini? (Привіт! Ви не підкажете, де я опинилася?) - майже без акценту заговорила Міла, вдаючи з себе француженку, яка не зрозуміла жодного слова з їхньої розмови.

- Бачу, що ця біла ворона точно з неба звалилась, навіть української мови не розуміє і не знає де опинилась…

У цей момент до Мілани підійшла рудоволоса дівчина в сонячних окулярах і заговорила до неї французькою: 

- Мила моя, ось ти де! Уявляєш я тебе загубила у натовпі цих чорних ворон, що каркають без перестанку. Але ти біла, як і я. Тебе важко не помітити. Твій стиль просто неперевершений. Упевнена, твоя нова колекція буде супер. У мене до тебе є чудова вигідна пропозиція. Мене звати Юлі і я пропоную тобі бути дизайнером сценічних костюмів для мене та мого музичного гурту G-Five. Крім мене там ще 3 хлопці. Кому як не тобі бути нашим дизайнером. Нарешті ти приїхала! Я так рада бачити тебе тут у цей сонячний день!

Юля почала обіймати Мілану і, взявши її за руку, повела до своєї автівки. Дівчата, які говорили про молоду дизайнерку за її спиною були шоковані, адже вони розуміли французьку, але найбільше їх здивувала рудоволоса дівчина, у якій вони впізнали співачку та лідерку нового музичного гурту, що почав набирати популярність. Тим часом Юля відвела Мілану до авто і заговорила вже українською: 

- Сонце, не звертай уваги на таких людей. Завжди будуть люди, які будуть когось хейтити. Ти повинна з гідністю дивитися їм у вічі, навіть якщо вони роблять тобі боляче. Я стикалась і стикаюсь із цим досить часто, повір. Я не збрехала, я дійсно співачка Юлі й у мене справді до тебе є така пропозиція. Щодо тебе, як тебе звати?

- Я Мілана, - відповіла ошелешена дівчина, - Дякую!

- Давай будемо подругами!

З того дня почалась їхня дружба. Одного разу засмучена Мілана приїхала додому і взяла до рук книжку, яку їй подарували на десятиріччя батьки: вона почала перечитувати книгу і несподівано почала розглядати обкладинку зі знайомими написами.

- Що? Як таке може бути? - прошепотіла дівчина, не вірячи власним очам, - “Залізняк А. та Залізняк Л. З любов’ю до Залізняк М.” - прочитала вона, - Невже…? Чому я не помітила цього раніше?

Мілана почала перегортати сторінку за сторінкою, намагаючись помітити щось, що не помічала за всі ці довгі роки. Коли вона дійшла до останніх аркушів, то відчула їх товщину і зрозуміла, що вони склеєні між собою. Повільно розліплюючи їх, дівчина помітила білий акуратно складений конверт, який успішно зберігався між аркушами формату А4 усі ці роки. Вона повільно розкрила його і побачила там якісь документи, банківську карту, фото і лист:

“Міло, наша люба донечко!

Сподіваємось ти вже доросла, ми поруч з тобою, а тобі так і не довелось знайти цей конверт між сторінками твоєї улюбленої книги. Колись ти запитала нас “Чому ти маєш берегти її, як саму себе?”. Ми відповіли, що її для тебе передали феї на твоє 10-річчя. Ти повірила і ніколи не покидала цю книгу на самоті. Зараз ти знаєш, що ми збрехали тобі, бо жодних фей не існує. Вибач, але у нас були причини. Адже тоді ти скоріше б повірила у фей, а ніж у дорослі дуже сумні пояснення, які могла непомітно використати проти себе. Але тепер ти вже розумієш, що авторами цієї книги є ми, а надрукована вона виключно для тебе. Можеш вважати нас феями, бо ми справді тобі її подарували. Ця книга лише в одному-єдиному екземплярі, який зараз у твоїх руках. Ми не письменники, а журналісти. Написали цю книжку з історіями для того, щоб вони були поруч з тобою завжди й надихали тебе йти вперед.