1.6 Спогади Мілани

Батьки Мілани були журналістами й коли їй було 10 вони загинули в ДТП. Дівчинка потрапила в дитбудинок, а у спадок у неї лишилась лише стара книжка з казками. Насправді там був сюрприз, про який вона дізнається пізніше. Коли їй виповнилось 18 років, жити її до себе забрала вихователька, яка не мала дітей, але дуже полюбила дівчинку.

— Міло, пройдімось по магазинах. Купимо тобі нове вбрання і взуття, — одного дня запропонувала їй жінка.

Вісімнадцятирічна Мілана, затискаючи пальцями обрамлення старої книжки, яку ніколи не полишала, усміхнулася, трохи соромлячись:

— Єво Олександрівно, не потрібно. У вас же є швейна машинка і прекрасні тканини. Я сама пошию собі одяг, нічим не гірший за той, що на вітринах, — запевнила дівчина.

Єва склала руки на грудях і оцінила її поглядом, ніби зважуючи, чи дійсно дівчина має в цьому хист.

— Ти ще й шити вмієш? — з ледь помітним здивуванням промовила вона, вдивляючись у світлі очі Мілани.

— Так, мене бабуся навчила, а ще я з дитинства хочу бути дизайнеркою.

Єва, зібравшись із думками, кивнула, дозволяючи легкій посмішці розігратися на вустах:

— Гаразд, угода є угода. Якщо твої творіння сподобаються, то я дозволю тобі їх носити. А от взуття ми купимо пізніше, підібравши його під твій одяг, — вихователька кинула Мілані змовницький погляд і підморгнула. Мілана ледь стримала сміх, відчувши якесь особливе задоволення від цієї невеликої перемоги.

Цей невеликий компроміс став для неї поштовхом до самовираження. З часом її ескізи ожили, і нові речі додали їй впевненості. Вона носила свій одяг із гордістю, навіть якщо хтось сприймав це зі скепсисом. Але в університеті одного разу її доля повернулася іншим боком. У натовпі Мілана почула, як хтось перешіптувався за її спиною.

— Хто вона взагалі така? Її поведінка така наївна і дитяча. Не здивуюсь, якщо вона досі читає казочки? Вона справді вірить, що її одяг красивий? Та він як біле пір’я на ній. Вона, що не бачить, що зайва серед цих усіх людей. Я б ніколи не одягнула її одяг… — глузливо прошипіла одна з дівчат, брюнетка у яскравому костюмі, переглянувшись із подругою.

Мілана зупинилася, її обличчя спалахнуло, але вона швидко взяла себе в руки. Зібравши всю свою гідність, вона підійшла ближче до дівчат і з посмішкою, яка ледь стримувала її обурення, заговорила бездоганною французькою:

— Bonjour! Je suis désolé, mais tu ne me diras pas où j'ai fini? (Привіт! Ви не підкажете, де я опинилася?) — майже без акценту промовила Мілана, дивлячись прямо у вічі дівчатам.

— Бачу, що ця біла ворона точно з неба звалилась, навіть української мови не розуміє і не знає де опинилась… — зневажливо кинула брюнетка.

У цей момент до Мілани підійшла рудоволоса дівчина в сонячних окулярах і заговорила до неї французькою: 

— Мила моя, ось ти де! Уявляєш я тебе загубила у натовпі цих чорних ворон, що каркають без перестанку. Але ти біла, як і я. Тебе важко не помітити. Твій стиль просто неперевершений. Упевнена, твоя нова колекція буде супер. У мене до тебе є чудова вигідна пропозиція. Мене звати Юлі і я пропоную тобі бути дизайнером сценічних костюмів для мене та мого музичного гурту G-Five. Крім мене там ще 3 хлопці. Кому як не тобі бути нашим дизайнером. Нарешті ти приїхала! Я так рада бачити тебе тут у цей сонячний день!

Юля почала обіймати Мілану і, взявши її за руку, повела до своєї автівки. Дівчата, які говорили про молоду дизайнерку за її спиною були шоковані, адже вони розуміли французьку, але найбільше їх здивувала рудоволоса дівчина, у якій вони впізнали співачку та лідерку нового музичного гурту, що почав набирати популярність. Тим часом Юля відвела Мілану до авто і заговорила вже українською: 

— Сонце, не звертай уваги на таких людей. Завжди будуть люди, які будуть хейтити когось. Ти повинна з гідністю дивитися їм у вічі, навіть якщо вони роблять тобі боляче. Я стикалась і стикаюсь із цим досить часто, повір. Я не збрехала, я дійсно співачка Юлі й у мене справді до тебе є така пропозиція. Щодо тебе, як тебе звати?

— Я Мілана, — відповіла ошелешена дівчина, — Дякую!

— Давай будемо подругами! — усміхнулася рудоволоса.

З того дня почалась їхня дружба. Одного разу засмучена Мілана приїхала додому і взяла до рук книжку, яку їй подарували на десятиріччя батьки. Під тьмяним світлом настільної лампи дівчина машинально перегортала знайомі сторінки. Пальці її несвідомо пробігали по обкладинці, де, як їй завжди здавалося, були звичайні написи. Раптом її погляд зупинився. Здавалося, наче обкладинка кричала про щось, що раніше залишалося непоміченим.

— Що? Як таке може бути? — прошепотіла Мілана, її очі округлились від несподіванки. Вона витягла книгу ближче до світла. — "Залізняк А. та Залізняк Л. З любов'ю до Залізняк М." — прочитала вона вголос. Її голос звучав спокійно, але руки здригнулися. — Невже... Чому я не побачила цього раніше?

Мілана почала перегортати сторінку за сторінкою, намагаючись помітити щось, що не помічала за всі ці довгі роки. Коли вона дійшла до останніх аркушів, то відчула їх товщину і зрозуміла, що вони склеєні між собою. Повільно розліплюючи їх, дівчина помітила білий акуратно складений конверт, який успішно зберігався між аркушами формату А4 усі ці роки. Вона повільно розкрила його і побачила там якісь документи, банківську карту, фото і лист: