1.4 Юлині спогади

Юля зайшла разом із друзями до “Зали слави”. Так студенти та викладачі називали спеціальну аудиторію, де були фотографії та нагороди успішних студентів та випускників. Вдивляючись у фотографії, вона знайшла спільне фото з Денисом. Він їй сподобався з першої зустрічі, але на жаль дівчина швидко зрозуміла його натуру. Після того інциденту в університетській їдальні вона довго уникала його, намагаючись забути про свою симпатію. Насправді це було важко, адже він навчався з нею в паралельній групі, тому на лекціях їхні шляхи весь час перетинались. Проте з допомогою Андрія, Олексія та її кузена Давида у неї це деякий час виходило.

Однак у будь-якій історії, як і в житті, завжди є своє “але”. І воно трапилось тоді, коли хлопців поруч з Юлею не було, а вона повільно йшла коридором, на ходу щось записуючи у свій блокнот. Денис, який стояв біля входу в одну з аудиторій, побачивши її, навмисно підставив підніжку. Дівчина почала падати, а хлопець її зловив.

- Ти спеціально це зробив!? - швидше стверджувала, ніж запитувала вона.

- Привіт, білочко! Не розумію про що ти. Сьогодні підлога дуже слизька. Прибиральниця використала якийсь неякісний мийний засіб, - невинно посміхнувся хлопець, продовжуючи тримати її за талію.

- Я тобі не білочка! Не звалюй свою вину на інших! У мене прекрасно розвинений периферичний зір і я бачила як ти підставив мені підніжку, проте не встигла швидко зреагувати. Не розумію, чого ти добиваєшся? Хочеш аби я собі шию скрутила? - вивела його на чисту воду дівчина, відштовхнувши від себе.

- Так, це моя вина, але я тебе спіймав і не дозволив впасти. А що мені ще треба було зробити, аби привернути твою увагу до себе? Ти останнім часом мене ігноруєш.

- Можливо на це у мене є свої причини…

- Котику, що цій “рудій” треба від тебе? - заспівала своїм вдавано люб’язним голоском брюнетка, відчиняючи двері тієї самої аудиторії, біля якої вони стояли.

- Слідкуй краще за своїм “котиком”, а то він уже почав “березневі серенади співати”. Не здивуюся, якщо в нього крім тебе ще хтось є, - іронічно промовила Юля, йдучи своєю дорогою. Розлючена незнайомка ще щось там кричала їй услід, але вона проігнорувала.

Юля завжди конфліктувала з Деном, приховуючи свої почуття. Сама того не розуміючи, згодом вона змогла кардинально змінити характер хлопця.

Одного зимового вечора біля входу в метро дівчина побачила, що старенькому дідусю стало погано. Ніхто з перехожих не звертав на нього уваги, вважаючи його безхатьком, який мав з речей лише старий саксофон, на якому щодня грав різноманітні джазові мелодії. Це була одна з тих причин, чому дівчина так любила їхати у метро. Вона щовечора слухала джаз у виконанні цього старенького талановитого музики.

Побачивши, непритомного чоловіка, студентка витягла телефон, але той був розрядженим. Вона почала просити одиноких перехожих, але вони заспокоювали її, запевняючи, що “старий просто спить, бо напевно встиг десь похмелитись на зароблені гроші в переході метро”. Усім було байдуже, що на вулиці була зима. Раптом Юля побачила як з торгового центру вийшов Денис із якоюсь дівчиною попід руку.

- Дене! Ходімо зі мною! Потрібна твоя допомога! - підбігла до нього одногрупниця, забувши про свій ігнор його особистості.

- Білочко! - так любив її називати він через природний рудий колір волосся, - Що сталося?

- Там дідусю стало погано, у нього слабкий пульс і він ледь дихає. Йому ніхто не хоче допомогти…

- Тьху! Знайшла через кого хвилюватись. Очевидно, що то безхатько. Не здивуюся, якщо і в тебе нема ні кола ні двора, - зневажливо промовила Денисова “компаньйонка”, - Денчику, невже ти спілкуєшся з нею? Зайчику, їдьмо краще до мене додому! - солодко звернулась вона до нього.

- Білочко, вибач, але мені треба йти. Мабуть, він просто спить і в нього глибока фаза сну, - припустив Денис.

- Теж мені лікар знайшовся! Чому в нього тоді пульсу майже немає? І тебе не бентежить, що на вулиці зима?

- Може в нього тиск низький…

- Дене, благаю, допоможи відвезти його до лікарні. У мене телефон розрядився. Зустрінешся зі своєю дівчиною в інший раз. Хіба тебе не мучитиме совість, що ти не допоміг хворому немічному чоловіку? Ось, я віддам тобі свій золотий браслет, який мені мама залишила у спадок, перед тим як відійти в кращий світ. Але прошу, допоможи йому! - благала дівчина.

- І хто для тебе цей старий, що ти готова пожертвувати такою цінною і пам’ятною річчю? Я ж знаю, що він для тебе чужий і можу припустити, що ти імені його навіть не знаєш.

- Так, не знаю. Але це точно не безхатько!

- Тоді чому він, по-твоєму, лежить тут? І грає він теж від того, що дуже багатий і робити йому нічого?

- А, по-твоєму, всі вуличні музиканти є безхатьками? Тоді я теж візьму якийсь інструмент і почну грати в переходах, щоб підтримати ось таких людей. Може це його хобі? Ви не знаєте про нього абсолютно нічого, а такого понавигадували. Ви хоч самі собі вірите? Якщо не хочеш, то не допомагай! Але його життя залежить від тебе, як у майбутньому твоє життя може залежати від когось. Адже ніхто з нас не знає, що на нас чекає. Люди народжуються слабкими на цей світ і слабкими його покидають. І в багатьох випадках лише допомога ближніх може повернути їх до життя, - промовила крізь сльози Юля і, повернувшись до нього спиною, направилась до дідуся.