1.4 Юлині спогади

Юля зайшла разом із друзями до “Зали слави”. Так студенти та викладачі називали спеціальну аудиторію, де були фотографії та нагороди успішних студентів та випускників. Вдивляючись у фотографії, вона знайшла спільне фото з Денисом. Він завжди притягував її увагу — привабливий, харизматичний, з посмішкою, яка могла звести з розуму. Але цього разу у її серці розгорілася хвиля спогадів про те, як швидко вона зрозуміла його справжню натуру. Після того інциденту в університетській їдальні вона довго уникала його, намагаючись забути про свою симпатію. Насправді це було важко, адже він навчався з нею в паралельній групі, тому на лекціях їхні шляхи весь час перетинались. Проте з допомогою Андрія, Олексія та її кузена Давида у неї це деякий час виходило.

Однак у будь-якій історії, як і в житті, завжди є своє “але”. І воно трапилось тоді, коли хлопців поруч з Юлею не було, а вона повільно йшла коридором, на ходу щось записуючи у свій блокнот. Денис, який стояв біля входу в одну з аудиторій, побачивши її, навмисно підставив підніжку. Дівчина почала падати, а хлопець її зловив.

— Ти спеціально це зробив!? — швидше стверджувала, ніж запитувала вона.

— Привіт, білочко! Не розумію, про що ти. Сьогодні підлога дуже слизька. Прибиральниця використала якийсь неякісний мийний засіб, — його слова були наповнені фальшивою безтурботністю, але Юля відчула підступ.

Вона вирвалася з його обіймів, відштовхнувши його.

— Я тобі не білочка! Не звалюй свою вину на інших! У мене прекрасно розвинений периферичний зір і я бачила як ти підставив мені підніжку, проте не встигла швидко зреагувати. Не розумію, чого ти добиваєшся? Хочеш аби я собі шию скрутила? — вивела його на чисту воду дівчина, відштовхнувши від себе.

Денис зробив невелику паузу, його обличчя раптом набуло серйозного вигляду:

— Так, це моя вина, але я тебе спіймав і не дозволив впасти. А що мені ще треба було зробити, аби привернути твою увагу до себе? Ти останнім часом мене ігноруєш.

— Можливо на це у мене є свої причини…

— Котику, що цій “рудій” треба від тебе? — заспівала своїм вдавано люб’язним голоском брюнетка, відчиняючи двері тієї самої аудиторії, біля якої вони стояли.

Юля кинула на неї недбалий, холодний погляд. Денис, затиснутий між ними, не знав, що робити.

— Слідкуй краще за своїм “котиком”, а то він уже почав “березневі серенади співати”. Не здивуюся, якщо в нього крім тебе ще хтось є, — іронічно прокоментувала вона, йдучи своєю дорогою.

Розлючена незнайомка ще щось там кричала їй услід, але дівчина проігнорувала.

Юля завжди конфліктувала з Деном, приховуючи свої почуття. Сама того не розуміючи, згодом вона змогла кардинально змінити характер хлопця.

Зимовий вечір відзначався морозом, і Юля поспішала до метро, минаючи людей, що ховалися в теплому одязі. Вона любила це місто, але його байдужість боліла, як крижана рана. І тут, біля входу в метро, вона побачила старенького дідуся, якому стало погано. Одного зимового вечора біля входу в метро дівчина побачила, що старенькому дідусю стало погано. Ніхто з перехожих не звертав на нього уваги, вважаючи його безхатьком, який мав з речей лише старий саксофон, на якому щодня грав різноманітні джазові мелодії, що підіймали дух. Це була одна з тих причин, чому дівчина так любила їхати у метро. Вона щовечора слухала джаз у виконанні цього старенького талановитого музики.

Побачивши, непритомного чоловіка, студентка витягла телефон, але той був розрядженим. Вона почала просити одиноких перехожих, але вони заспокоювали її, запевняючи, що “старий просто спить, бо напевно встиг десь похмелитись на зароблені гроші в переході метро”.

— Як можна бути такими байдужими, коли навколо зима? — в голові крутилося у неї, і раптом вона побачила, як з торгового центру вийшов Денис із якоюсь дівчиною попід руку.

— Дене! Ходімо зі мною! Потрібна твоя допомога! — її голос був сповнений паніки, коли вона підбігла до нього.

— Білочко! — так любив її називати він через природний рудий колір волосся, — Що сталося?

— Там дідусю стало погано, у нього слабкий пульс і він ледь дихає. Йому ніхто не хоче допомогти…

Денисова компаньйонка зневажливо всміхнулася.

— Тьху! Знайшла через кого хвилюватись. Очевидно, що то безхатько, — її слова були мов удар по обличчю, і Юля відчула, як всередині неї запалюється вогонь. — Денчику, невже ти спілкуєшся з нею? Зайчику, їдьмо краще до мене додому! — солодко звернулась вона до нього.

— Білочко, вибач, але мені треба йти. Мабуть, він просто спить і в нього глибока фаза сну, — Денис відмахнувся, але в його словах прозвучала невпевненість.

— Теж мені лікар знайшовся! — Юля не витримала. — Чому в нього тоді пульсу майже немає? І тебе не бентежить, що на вулиці зима?

— Може в нього тиск низький…

— Дене, благаю, допоможи відвезти його до лікарні! У мене телефон розрядився. Зустрінешся зі своєю дівчиною в інший раз. Хіба тебе не мучитиме совість, що ти не допоміг хворому немічному чоловіку? Ось, я віддам тобі свій золотий браслет, який мені мама залишила у спадок, перед тим як відійти в кращий світ. Але прошу, допоможи йому! — Юля дивилася йому в очі, сподіваючись знайти там хоча б частинку людяності.