1.2 Спогади Олексія

Колишні студенти, ще не звиклі до думки про життя поза стінами університету, виходили з залу, тримаючи в руках свої дипломи. Світло лилося з вікон, граючи на їхніх обличчях, наче зірки, що освітлюють ніч. Повітря було наповнене ароматом весни — свіжість, що обіцяє нові починання.

— Друзі, прогуляймось коридорами, аудиторіями, подвір’ям і згадаймо з чого все починалось, — запропонувала Юля.

— Я за! Але мовчімо, адже в кожного є що згадати, — погодилась Мілана, приєднавшись до друзів.

Вони крокували своїм власним шляхом спогадів, аби назавжди запам’ятати миті, які так непомітно відходили в минуле.

Олексій поглядав на диплом у своїх руках і думав про своє студентське життя, про всі ті події, які він пережив за ці роки й про те, що чекає його в майбутньому. Зайшовши в одну з аудиторій, він згадав себе минулого, 17-річного першокурсника. 

“Варто було мені вийти з аудиторії на кілька хвилин, а вони вже сформували групи. Як завжди, я вовк-одинак. В такому випадку найкращий спосіб — вдати що я сплю”, — подумав юнак і, заплющивши очі, поставив на парту руки, роблячи з них своєрідну подушку для голови.

— Ти не хочеш ні з ким говорити? Я можу допомогти тобі сміливіше взаємодіяти з одногрупниками, якщо ти не проти, — несподівано почувся ніжний голос праворуч від нього, — Для початку можеш поспілкуватись зі мною…

Саме тут хлопець вперше зустрівся з Юлею. Він поглянув на дівчину, яка стояла поруч, а та усміхнулась йому у відповідь, мабуть, згадуючи ту саму мить.

Коли друзі зайшли до університетської їдальні, щоб востаннє попити там каву, перед Олексієм виникли ще одні спогади: 20-річна Юлія сиділа за столом в університетській їдальні та щось писала.

— Готова до екзамену? — порушив її тишу юнак, сідаючи поруч.

— Якщо готовність для тебе — це сліпа паніка, бо абсолютно нічого не тямиш в теорії, тоді так, я готова до екзамену, — самоіронічно відповіла дівчина, — Навряд це вивчиш за декілька годин. Що мені буде за прогуляний екзамен?

— Серйозно? Пропустити — це остання справа! Тебе ж вигнати можуть за таке відношення до навчання. Особисто для мене здобуття освіти — це мета, мрія і певний принцип, — відмовляв її Олексій.

— Та в мене голова зайнята зовсім іншим, — враз заявила Юля, її голос став пригніченим. — Де взяти гроші для лікування мами? Я повинна знайти спосіб допомогти їй подолати рак крові. Вона дала мені життя, а я не можу дати їй навіть мізерний шанс на нього. У мене немає натхнення взагалі щось робити, а тут ще екзамени! Таке відчуття, що всі проблеми опустилися на мене, щоб мені життя надто солодким не здавалось…

Олексій, бачачи її страждання, відчув, як у його грудях щось зціпилося. Він зауважив, як її руки затремтіли, коли вона потягнулася до чашки.

— Я не можу навіть уявити, через що ти проходиш, — тихо промовив він, намагаючись підтримати її. — Я тут, щоб допомогти...

Раптом на порозі їдальні з’явилася Лариса зі своїми “подругами”.  Проте всі звикли називати її Ларою. Вона не злюбила Юлю ще з першого дня навчання.

— Не озирайся! Сюди йде “білява заноза”, — попередив він дівчину, його голос звучав холодно, неначе лід.

— Я повинна втекти звідси, — вимовила Юля, її очі наповнилися тривогою.

— Чому? Ти ж казала, що своїм проблемам треба сміливо дивитись у вічі, — нагадав їй друг.

— Повір, буде краще, якщо я це зроблю. Боюся, мого сталевого терпіння не вистачить на неї цього разу, — зізналася Юля.

— Є одне місце. Ходімо! — покликав він, допомігши їй зібрати речі. Його впевненість підбадьорила Юлю, і вони швидко покинули їдальню через запасний вихід.

Через хвилин п'ять вони були на місці. На території університету у невеличкому парку між деревами стояв непримітний будиночок.

— Колись тут жив охоронець. Зараз усі забули про цю хатинку. Я помітив її недавно й осів тут, — сказав Олексій, оглядаючи місце, яке стало його прихистком.

— Осів? — здивовано запитала Юля, її погляд ковзнув по затишному інтер’єру, сповненому таємниць.

— Ласкаво прошу до своєї оселі! — хлопець відчинив двері, пропускаючи дівчину.

— Це все твої речі? — здивувалась вона ще більше, оглядаючи музичні інструменти та “творчий безлад композитора”.

— Так, я назбирав за останні два роки. Ніхто не заглядав сюди. Тому я не хвилююся за їх цілісність, — відповів він, поглядаючи на неї з відчуттям гордості. Хлопець, здавалося, сам не вірив, що відкриває свою зону комфорту.

— Ніколи, чесно?

— Чесно. Ти ж знаєш, я ще той інтроверт і часто люблю побути на самоті. Тому це моє таємне місце, а ти перша і єдина гостя, — запевнив він, сідаючи на старе крісло, що ледве витримувало його вагу.

— У мене таке відчуття, ніби я отримала від тебе vip-запрошення на екскурсію у твоїй голові, — пожартувала Юля, беручи до рук блокнот, — Алексе, я розумію, що це твоє таємне місце, але, будь ласка, зроби мені послугу. Ти б не міг вийти на декілька хвилин?