1.1 Парі з ректором

І розділ

Невже все почалось з парі?

Київ, грудень 2015 р.

— Юлі! Юлі! — радісно скандували студенти звичний для них псевдонім, зустрічаючи свою улюблену лідерку студпарламенту біля входу до університету.

Блакитноока дівчина зі світло-рудим волоссям тримала в руках телефон, який, умовно кажучи, просто розривався від пропущених дзвінків та повідомлень від друзів і одногрупників. Вона ловила погляди своїх однокурсників, її серце билося швидше, бо саме сьогодні відбувалася важлива подія. Випускниця намагалась зосередитись, але серце її билося швидше з кожним звуком вібрації.

“Юлі, ти де? Ми тягнули час як могли. Але Антон Дмитрович сказав, що якщо ти не будеш тут через 5 хвилин, то випуск почнеться без тебе...🥺🙏” — писала її подруга Мілана.

— Та йду я вже! На мені що, світ клином зійшовся? — промовила вона сама до себе, спритно прокладаючи шлях крізь натовп студентів, що гуртувалися на сходах, спостерігаючи за нею з повагою і захопленням.

Актова зала вже була наповнена атмосферою нервової очікуваності. Студенти, одягнені в урочисті мантії магістрів, сиділи на м’яких сидіннях, направляючи погляди на велику сцену. Вони перешіптувалися, нервово сміялися, часом кидаючи погляди на годинник, готові святкувати завершення свого навчання. Їхні серця битимулися в унісон, чекаючи на головну героїню цього вечора.\

— Вона не відповідає. У Князевської увімкнений режим “відкладіть кінець світу, бо я зайнята”, — пожартував Юлин друг Андрій, кароокий хлопець з густою каштановою шевелюрою, що завжди виглядала так, наче він щойно вийшов з караоке-бару.

Андрій завжди був веселим, жартівливим, доброзичливим і готовим розважити друзів своїм голосом та позитивною енергією. Саме за це його цінували друзі. Чесно кажучи, я й сам не бачив, щоб той хоча б раз сумував чи плакав.

— Друже, зараз не до жартів. Хто буде виступати з промовою, ти? — риторично запитав його друг Олексій, білявий зеленоокий хлопець в окулярах.

Він завжди вражав мене своєю скромністю, гарно вчився, завжди сидів на першій парті, але ніколи не виголошував великих промов як Юля чи не висловлював свої відверті думки, як той самий Андрій. Його інтровертний характер дозволяв йому глибше пірнати у світ книг та музики. Іноді, коли всі інші галасували, Олексій сидів у кутку кімнати, занурений у свої думки. Його зелені очі завжди виражали внутрішній світ, який він так дбайливо приховував від інших. Я завжди вдивлявся в ці очі, намагаючись розгадати його таємницю.

— Ні-ні! Я люблю жартувати, а серйозні промови — це не моє. Та й ми з Давидом не зі студпарламенту, — заперечив Андрій, посміхаючись, але помітно нервуючи.

— Так, що, Алексе, давай, вирулюй ситуацію! Ти ж її заступник, — підштовхнув його до дії Юлин кузен Давид, втрутившись у їхню розмову. Його очі блищали від азарту.

— Але я не готувався. Боюся, що щось піде не так, — розхвилювався Олексій, жваво метаючи погляд між друзями.

— Лише не втрачай свідомості, бо тоді точно станеш сенсацією універу, — пожартував Андрій, поплескавши його по плечу, а Олексій невпевнено усміхнувся у відповідь, намагаючись заспокоїти себе.

Очікуючи приходу подруги, хлопець випив цілу пляшку води від хвилювання.

— Пані та панове, вітаю вас на головній події року — випускному вечорі, — урочисто промовив ректор.

Високий, харизматичний чоловік середнього віку, завжди в офіційному костюмі, з дорогим годинником на зап'ясті, завжди готовий підтримати студентів, нагадував про те, що це свято має велике значення. У його очах читалась гордість за випускників.

— Усі наші випускники вже на сцені... — продовжував він, поки студенти починали перешіптуватись, порушуючи напружену тишу.

— Ще не всі! — несподівано для всіх відчинила двері Юля, граційно заходячи до зали, її яскравий вигляд відразу привернув увагу.

Глядачі, наче один, гучно зааплодували, вітаючи її. Відчувалася радість і гордість за свою лідерку, яка втілювала мрії кожного з них.

— Князевська, ви приходите із запізненням на свій власний випускний, так ще й заходите сюди як зірка світового масштабу. Ви взагалі бачили свій вигляд перед тим, як з дому вийти? Чому усі студенти у звичайних мантіях магістрів, а Ви у... — обурився ректор, але зупинився, його слова загубилися в неймовірній красі дівчини.

— Щиро дякую за комплімент! Перепрошую за своє запізнення, мене просто затримали на нагородженні, — дівчина гордо показала золоту медаль на шиї, її очі сяяли від щастя. — А що з мантією не так? Чорна, габардинова, як і в усіх моїх одногрупників. Правда, мені червоний комір не сподобався, тому одна Ваша талановита випускниця і майбутня дизайнерка дещо змінила стиль моєї мантії за моїм проханням. Мені подобається цей золотистий орнамент, — підморгнула вона подрузі Мілані, яка весело усміхалася у відповідь.

— Забули, де Ви? Це вам не червона доріжка чи модний подіум, а університет, — продовжував обурюватись ректор під гучні аплодисменти глядачів.

— Я прекрасно пам’ятаю, Антоне Дмитровичу! Просто не розумію чому стільки галасу навколо якихось випускних напутніх промов?

Андрій, спостерігаючи за невимушеною впевненістю подруги, тихо прошепотів Давидові: