Пролог

Увага: Історія заснована на реальних подіях! Усі збіги з реальними людьми випадкові!

Пролог

Я сиджу на м’якому, схожому на бавовну, хмарному ложі і час від часу кидаю тривожний і турботливий погляд на землю. Моє перо, тонке, як промінь світла, невтомно ковзало по стародавньому папері, виводячи слова, що формували сторінки роману, якого ніколи не бачив світ. Усі ті, хто вже пішли і ті, хто ще мали прийти, могли прочитати мій рукопис. Але я писав насмперед для живих. Для тих, кого бачив, хто ходив по землі.

Тиша небесного простору навколо, здавалось, резонувала з моєю роботою, ніби саме повітря було живим, очікуючи, що з'являться слова, які я обережно вибирав для цієї історії. Перо ковзало сторінкою, залишаючи за собою чорнильні рядки, що поступово складалися в долі людей, яких я так люблю. Сонце поволі пробивалося крізь ранкову млу, м'яко обіймаючи мої крила, але той, хто з’явився, не ніс зі собою ні тепла, ні світла. Тінь з'явилася позаду мене. Перш ніж почути його голос, я вже знав, хто це — мій брат, Янгол Смерті.

— Тобі що, робити нічого? Що ти там своїм пером так старанно виводиш? — в його гучному голосі відчувалися нотки насмішки, коли він безжалісно відібрав мою списану першу сторінку, ніби це щось безцінне. — Вперше бачу тебе таким "не нормальним", — він пробігся поглядом по написаному, піднявши брову.

Я знервовано стискаю губи, намагаючись не піддатися іронії свого молодшого брата. На його обличчі — та сама заздрісна усмішка, що завжди дратує мене. Брат, як завжди, з’являвся без попередження, мов холодний вітер. Його чорні крила мерехтіли в променях сонця, але замість того, щоб поглинути його тепло, наче поглинали життя навколо. 

Я відчуваю, як стискаються мої плечі, як пір’я на крилах мимоволі піднімається в обуренні.

— Зате ти в нас надто "нормальний"! Яким був колись, таким і залишився. Немає в тебе совісті, — відповідаю я, намагаючись звучати суворо, але в моєму голосі, здається, чути емоційне тремтіння.

Брат розправив свої крила, немов готувався злетіти, та залишився стояти переді мною, примружуючи очі.

— Думаєш, у людей вона є, та твоя совість? — його голос прозвучав зі сміхом, мов важкий удар. — Ти хоч знаєш, що то таке і з чим його їдять? Совість — це ложка меду в солоному океані, — кинув він зі зверхністю, піднімаючи мій рукопис ближче до свого обличчя. — Що ти тут таке пишеш? Треба почитати, може посміюся.

Мій брат завжди намагався переконати, що життя та смерть — це лише дві сторони однієї медалі, і що лише він з нас двох здатен зрозуміти справжню суть речей і суиність людських душ. Але мене його погляди ніколи не цікавили.

— Смійся, але не лусни, як мильна бульбашка, — відповідаю, змушуючи себе зберігати спокій, хоча в грудях розливалось глухе відчуття роздратування. Його присутність завжди приносила з собою якийсь тягар.

— Ця війна докорінно змінила все. Вона змусила вас забути про розбіжності та об’єднатися в боротьбі за спільну мету. — голос чорнокрилого лунає жорстко і насмішкувато, наче він читає безглузду дитячу казку. — Багато з вас були змушені віддати все, що мали й боротися за кожен день свого життя. Але ви не зупинились і продовжуєте йти вперед, у контрнаступ, попри перешкоди та рани від ще не зажитих втрат. Ця війна змінила людей назавжди, показала обличчя кожного і “хто тут хто”. Ви стали сильнішими, мудрішими та злагодженими. Зрозуміли, що немає нічого важливішого, ніж ваша спільна мета та взаємна підтримка. Колись ви забудете багато речей і деталей, які були у вашому житті, але вам буде, на превеликий жаль, дуже складно забути те горе, які принесли на вашу землю окупанти. Не факт, що вам це вдасться. Головне, ніколи не забувайте тих, хто пожертвував своїм життям за вашу свободу та мир…”

Коли брат завершив читати, у повітрі повисла нереальна тиша — ніби всесвіт затаїв подих, очікуючи нашої суперечки. Я відчуваю, як моє примарне серце б'ється в унісон з відлунням далеких вибухів, що доносяться знизу.

Чорнокрилий перервав тишу гучним зневажливим сміхом:

— Що це таке? Невже ти пишеш листа до українців?

— Це майбутній воєнний роман, — з гордістю відповідаю, намагаючись виглядати впевнено.

— Та бачу, що не минулий! Який роман? Невже твої крила відмовили й ти впав з неба, вдарившись головою? Такі як ми не можуть бути письменниками чи істориками. Наша справа просто спостерігати та виконувати те, що нам доручено з самого початку, — намагається він мене нарозумити, але його слова лише підсилюють мою рішучість.

— І що тобі доручено, збирати свої “жнива”? Ми з тобою зовсім різні! Мені не під силу просто стояти, склавши крила. У своєму житті я можу робити усе, що йде на його благо, чого не скажеш про тебе. Знаю, що я не письменник і не історик, а лише Янг…

Його очі знову звузилися, наче він намагався збагнути щось важливе, але знову втратив нитку. Він завжди був таким — жорстоким і холодним, нездатним зрозуміти прості речі, які дають людям силу.

— Ти лише божевільний! — перериває мене брат, наблизившись ближче, так, що наші крила ледь не торкнулися.

— Те, що я Божий і вільний, не робить мене божевільним. Чому люди завжди промовляють це слово в негативному світлі? — задумуюсь я, міркуючи про іронію нашої янгольської природи й водночас не зводячи очей з брата.

— Хм, вперше бачу, що ти хоч у чомусь з ними не згоден, — уїдливо усміхається той, закинувши голову назад.