Жив-був я

По секрету

Поїзд метро ліниво вибрався з темного тунелю на міст. Яскраве липневе сонце влилося у вагон, змивши похмурий морок підземки. Я вивернувся в людській сутолоці, і глянув у вікно. Старий Дніпро, наче древній змій, грівся під яскравим небом, іскрився лускою хвиль. Біля піщаних боків-берегів ліниво хиталися кораблі-ресторанчики; трохи далі, за течією, стояли дрібні катери та крапки рибальських човників. Небо над річкою чисте і високе.

Врешті, поїзд пірнув у горловину тунелю і пішов на глибину. Я зробив музику в навушниках голосніше, і знову заплющив очі. Через три зупинки виходити.

Вибравшись із переходу на поверхню, неквапливо плетусь через сквер по вимощеній плиткою доріжці. Від метро до роботи йти хвилин сім, якраз встигаю викурити цигарку. Ледве підпалюю і роблю першу затяжку, як по плечу ляскає чиясь долоня. Обертаюся.

– Здоров. – Дімка Брагін прилаштовується поруч, відкидає довгий русявий чубчик і теж дістає куриво. Вітаюся у відповідь, деякий час ми йдемо мовчки. Дімка, мабуть, єдиний, з ким я близько здружився за три роки на роботі.

– Новину хочеш? – інтригуюче каже Брагін. Він шумно, якось натужно випускає дим через ніс. Мабуть, новина не з приємних.

– Яку саме? – запитую.

Брагін хмикає і скоса дивиться на мене. Потім зупиняється біля бетонної урни на узбіччі, викидає недокурену цигарку і видає:

– Половину каси на днях винесли.

– У сенсі? – не відразу розумію я.

– У прямому. Хтось зі співробітників обніс фірму. – Дімка дивиться вбік і проводить рукою по русявому волоссю, прибираючи довгий чубчик з лоба.

– І? – уточнюю я.

Брагін повільно обертається, загадково кривить губи. Ми крокуємо далі.

– Є коло підозрюваних, – важливим тоном повідомляє він.

Мені стає незатишно.

– По секрету, шеф думає, що це або Марійка Дяченко, або Колян Сорокін, або... – тут він пригальмовує і кладе мені вузьку долонь на плече. Співчуваюче дивиться в очі.

– Або ти, Сєрьога, – озвучує він те, що мій сонний мозок уже встиг збагнути.

– Зашибісь... – видихаю я. – Гарний початок дня.

Дімка знизує худими плечима.

– Але я тобі нічого не казав, – попереджає він. – Так, між нами, по дружбі. Директор поки хоче все зам'яти і провести власне таємне розслідування.

– Ага, – понуро відгукуюсь я. – Зрозуміло... Зачекай, якщо все так таємно, як ти про це дізнався?

– Залишився вчора, треба було звіти добити. Звіряв чеки, рахунки і готівку в касі за останні дні. Виходила солідна недостача, я і пішов одразу до боса. Ну, він, згнітивши серце, і розповів. По секрету.

– По секрету, ясно... Грошей багато вкрали?

Брагін мнеться, якось весь скуйовджується, тяжко зітхає.

– Багато, Сірий. Нам із тобою треба рік пахати. Разом. Не їсти і не пити.

– Супер, – видихаю я.

Ми підходимо до будівлі офісу. Дімка відчиняє глянцеві пластикові двері, і ми тупаємо через просторий хол по кахлевій підлозі до ліфта. Мовчки піднімаємося на третій поверх, де на нас чекає новий робочий день.

* * *

– Так! – Аркадій Велер'янович сьогодні не в гуморі. Власне, це його природний стан. Але сьогодні він особливо непривітний. – Володя! – він зсуває косматі брови і грізно дивиться на нашого програміста. Вовка, як черепаха, боязко витягує голову на худій шиї з коміра мішкуватого светра.

– Т-так-так... – цідить він.

– Що там із сайтом?! Чому не працює кошик покупок?! Чому не можна додати більше десяти товарів?! Чому товари пропадають із кошика?! – Валер'янич бомбить від душі.

– Там... там, код трохи підправити і...

– Я тобі зарплату трохи підправлю! – обриває його директор. – Виправити сьогодні ж! Увечері відзвітуєш!

Він на деякий час замовкає і дивиться на аркуш паперу перед собою на столі. У кабінеті згущається напруга. Відчуття як у школі, коли ти не зробив домашнє завдання і боязко сподіваєшся, що жереб суворого вчителя омине тебе. Але ні.

– Кравченко! – якось особливо їдко і голосно оголошує моє прізвище Валер'янич.

– Так, Аркадій Вал... – піднімаю погляд.

– Сорок п'ять років як Аркадій! – відрізає він. – Учорашнє замовлення на двадцять комп'ютерів твоє?

– Моє, – відповідаю.

– Вітаю! Там половини комплектуючих немає!

– Але ж вчора були на складі... – дивуюся я.

– Були?! – витріщає він на мене очі. – Спливли! Я кому казав, що цих материнок немає? Позавчора сказав! Оперативки немає і проців! Говорив?!

Мовчу. Не пам'ятаю, не чув. Але краще не сперечатися.

– По базі значилися... – згаслим голосом намагаюся відбитися я.

– По базі значилися!... – кривляє Валер'янич. Це він теж практикує. Нормально. Директор шумно зітхає. – Так. Дзвониш, вибачаєшся, і робиш, що хочеш, але вмовляєш клієнта замінити все, чого нема на те, що є. Складно? Можу повторити. – Він витягує брови. Сарказм, ага. Покірно мовчу. – Не прогав клієнта. – Сулить мені пальцем шеф. – Знижку можна. Невелику. Зрозумів?