2065

Майбутнє за розумом та наукою. Тепер ці слова не здавалися дорослому Алексу сповненими глибокого сенсу та мудрості. Вони звучали скоріше як глузування з долі мільйонів людей, які потрапили в жорна ненаситної науки, обличчям якої стали зухвальці, що називають себе творцями. 

Виринаючи з похмурих спогадів, які він досі намагався розгадати і відчував, що щоразу вислизає найважливіша нитка, чоловік глянув на Вікторію. Вона терпляче чекала, трохи міцніше стиснувши його коліно у жесті підбадьорення та підтримки. До болю нагадавши цим маму. Господи! Невже він ось-ось заплаче? Цього не можна припускати! Алекс здригнувся, рвучко глянувши на годинник, з яким ніколи і ніде не розлучався. 

Спочатку він навіть очікував, що з нього пролунають голоси батьків. І вони скажуть йому, де їх шукати і як не збожеволіти у світі, який вже давно втратив розум і тільки зображує здоровий глузд. Але нажаль... 

– Я не знаю, де вони. - різкіше, ніж хотів, сказав він. І одразу обсмикнув себе. - Але я дуже хотів би знайти їх. Я багато чого віддав би за можливість хоч щось про них дізнатися. З того, що все ще дійсно належить мені. Якщо таке, звісно, є. Знайти їх живими чи... 

Договорити він не зміг. У горлі застряг ком невимовних слів і непролитих за все життя сліз. 

- Я розумію. 

Просто. Тихо. По справжньому. 

- Скоро посадка... - у відповідь простягнув він зовсім загублено. 

- Прекрасно. Значить, і побачимося ми знову. Завтра опівдні мене цілком влаштує, - сказала вона, ніби всієї попередньої розмови й не було. 

Чоловік, що сидить у наступному ряду, схилив голову, ледве помітним жестом провів рукою по повітрю, виводячи цифру "12". Вбудований штучний інтелект упіймав зоровим нервом отриману інформацію, миттєво відправляючи її центральному компоненту, а звідти – головному комп'ютеру всієї системи.

Алекс щасливо кивнув головою. 

- Прекрасно. Адресу ти знаєш. 

Віка діловито кивнула, сховавши спалахи сміху у живих бурштинових очах. І вони обоє, не змовляючись, поринули у колишній стан. Втупившись прямо перед собою вже звично порожнім поглядом, Алекс спіймав себе на тому, що не думати виявилося набагато легше, коли вдалося скинути частину вантажу, що постійно носився з собою, і роздумів. Сподіваючись, що ними не дуже придавив безцінну співрозмовницю, нишком кинув останній швидкоплинний погляд у її бік. Але її обличчя ніяких емоцій більше не виражало, ставши непроникною маскою. 

Коли в тебе немає надії, жити приречено набагато легше, ніж коли вона є.