2040

Вкотре він зіскакував у спогади, показуючи синові цю жахливу виразку на своєму плечі. Проте це необхідний захід. Яскраві враження важче затерти. Хлопчик запам'ятає. Має запам'ятати.

Син дивився з жахом та захватом одночасно. Це, звісно, закономірно. У сім'ї лікарів дитину важко налякати видом гематоми. Діти артистів проводять дитинство та юність за лаштунками, діти лікарів - в ординаторській та... скрізь, де вдасться їх спіймати. Адже все так цікаво. Це зовсім не означає продовження династії, але відбиток на характер і навіть долю однозначно накладає.

- Тобі доведеться запам'ятати декілька складних речей. Але з віком все стане зрозумілішим. Крім того, ми з мамою знову підготували для тебе гру. Новий квест. Якщо ти правильно розгадаєш попереднє завдання, зможеш знайти наступне. І так до фінішу і перемоги, де на тебе чекатиме сюрприз. Згоден?

- Так, тато.

Дитина зачаровано дивилася на батька. Квести батьки готували для нього часто. І він завжди з радістю проходив їх до кінця, відкриваючи, що з кожним разом розгадувати неспрості завдання стає все легше і легше. У дитячому садку це теж відзначали. Здивовано, радісно. І заздрісно. Адже без цього як?

А потім мама з татом вирішили, що Алекс більше не піде в дитячий садок. Раптом. Так тривало протягом усього минулого року. Протягом якого дорослі проводили з ним максимально багато часу. Від цього хлопчик був щасливим та тривожним одночасно.

По-перше, тому що разом з логікою активно розвивалась інтуїція. І не то щоб коти, але маленькі кошенята тривожно дряпали душу точно.

По-друге, проста спостережливість, помножена на дитячу та надзвичайно своєрідну мудрість, підказували йому, що справа не чиста, коли з його появою в кімнаті батьки припиняли шепотіти про щось і намагалися ласкаво посміхатися йому. Підслухати їхній розмови йому і в голову не приходило. Не те виховання. А воно все ж грає якусь, досить серйозну, роль у становленні особистості.

Отже, мама з татом підготували для нього новий квест. Що ж, він докладе зусиль аби впоратися і з цим завданням. Тому що дуже хотілося побачити гордість і радість на обличчях батьків, спрямовані саме до нього. І очі у тата стають яскравішими від радості. А це дорожче найсмачнішої цукерки...

- Коли тобі почнуть робити вакцинацію, уважно дивись на шприц. У момент, коли лишиться тільки половина рідини в ньому, падай на підлогу, як у грі "Замри і рахуй". Пам'ятаєш?

Чоловік продовжував давати настанови. А хлопчик дивовижно серйозно та зосереджено для свого віку слухав і намагався запам'ятати. Інструкцій вже занадто багато. Адже батько тільки почав говорити. І він дуже боявся щось важливе пропустити і зробити щось неправильно. Малий перфекціоніст відчував, що ця гра стане для нього найважливішою за все життя.

- Дорахуй до тридцяти і відкривай очі. А коли тебе запитають, що сталося, скажи, що у тебе буває алергія. Але ти не знаєш, на що. З цього моменту ти повинен будеш грати в нашу гру щодня. Не зупиняючись ні на хвилину. В ту, що ми назвали з тобою "Як всі". Пам'ятаєш?

- Пам'ятаю, таточку.

Так, у це також грали. Кожного разу, виходячи з дому, протягом всього минулого року вони з батьком копіювали поведінку оточуючих людей. Змісту гри Алекс не розумів. Але якщо в нього виходило краще, ніж у тата, він перемагав і отримував смачну цукерку, повертаючись додому.

- І тільки, коли ти опинишся в цій кімнаті знову у свій десятий день народження, зможеш ненадовго припинити цю гру. Добре? - він дочекався кивка голови і продовжив: - Послухай, синочку, це занадто важливо. Ти обов'язково повинен все зробити правильно. Ось тут ти знайдеш записну книжку з номерами телефонів і адресами наших друзів. В ній є маленька таємниця. Але я впевнений, що ти розкриєш її.

Хлопчик задумливо зморщив лоба, дивлячись на маленьку нішу у стіні, на яку вказував батько.

- Ця гра занадто складна... - пробурмотів він. - Ми будемо грати цілі п'ять років?

- Боюсь, що так, моє сонечко... - пробурмотала мама. - Так потрібно. Цим ти дуже допоможеш нам з татом.

Відповідальність тут же підвищила плечі в душі хлопчика. О, так, заради батьків він обов'язково впорається.

Його улюблена, завжди така спокійна і ласкава мама з якоїсь причини зараз нервувалася і часто кидала біглі погляди на годинник. Тато подарував їх їй на Новий рік. Коли вони весь час були поруч.

Чоловік подивився на дружину і ледь помітно зрозуміло підтакнув головою.

- А тепер, мій малюк, у нас з мамою є для тебе подарунок.

- Подарунок? - радісно закричав Олексій, відскочивши на місці.

- Найсправжніший. Давай долоньку.

Алекс замружив очі, а коли через півхвилини відкрив очі, його зап'ястя прикрашав годинник. Такі самі, як у мами та тата. Модне поняття "family look" навіть не спало дитині на думку. Але очі засяяли від відчуття єдності з найважливішими людьми у житті.

Щаслива, майже блаженна посмішка на обличчі батька враз змінилася серйозним виразом.

- Ніколи не знімай їх. Ніколи і ніде. Так ти ніколи нас не загубиш. І головне, не загубиш себе...

Він знову став говорити не зовсім зрозуміло. Але Алекс мовчки вбирав кожне слово, не ставлячи зайвих запитань.