Розділ 7

Я помирала, моя душа помирала, повільно день за днем. Серце розривалось від болю, а душа, як гниль, поступово розкладалась на шматочки й відмирала. Щодня, коли я бачила Макса в обіймах «зміюки», то поступово черствіла. Нічого не вдіяти, він не згадує мене і здається абсолютно щасливим у нових стосунках. Що мені робити? Нав`язувати себе? Підійти і сказати: «Гей, ти не пам`ятаєш, але насправді ти кохаєш не Мілу, а мене?». Тепер вона щаслива поруч нього, а мені залишились лиш спогади, що горіли у мертвій душі.  

Нарешті зимня сесія скінчилась і на зимні канікули я змогла поїхати до Марії Іванівни. Там надіялась хоч трошки відволіктись від гнітючих думок.

- Ти схудла, змарніла, -  стурбовано оглядала вона мене, обіймаючи на порозі своєї квартири. – Зовсім з тим навчанням замучилась, мабуть!

Я лиш посміхалась у відповідь і мовчала. Святково накритий стіл уже чекав на мене, як і власна кімната у трикімнатній квартирі. Останні роки я частенько залишалась на канікули й вихідні у Марії Іванівни, тому по-праву вважала цю квартиру своїм домом, а хазяйку «матір`ю». Називати її цим словом, на жаль такі не змогла, але вона усе розуміла.   

- Як же я сумувала за тобою, - щиро посміхалась мені, підсипаючи чергову порцію вареної картоплі із салатом. – Як ти живеш? Розповідай!- вона підперла голову руками і чекала подробись мого життя.

От що їй розповісти? Правду? Зі слабким серцем Марії Іванівни цього робити вкрай не варто, тому я просто обмежувалась простими сухими фразами: «все добре», « навчання важке, але посильне», «із сусідкою по кімнаті пощастило, проте не надовго». Маринка, на жаль, зимню сесію не склала, тому була відрахована з університету. Для мене це було прогнозовано, бо вона зовсім не заморочувалась навчанням. Взагалі Маринка сприйняла цю звістку спокійно і зібравши речі та гордо заявивши: «все одно це не моє, я ж бо мріяла буди манікюрницею», подалась додому. Весною збиралась у рідному місті на курси нігтьового сервісу. Наостанок міцно мене обійнявши, пообіцяла телефонувати. Ось так просто усе в неї – не моє і цим все пояснити можна! Мені ж хоч і не до навчання було останнім часом, але завалити сесію я не могла. Довелося зібрати усю волю в кулак та засісти за підручники.

- Ой, ледь не забула, - раптово спохопилась Марія Іванівна, - я ж заливне з риби зробила! Твоє улюблене! – вона похапцем подалась до холодильника і поставила заливне на стіл.

Я обожнювала рибу, хоч останнім часом чомусь не могла на неї навіть дивитись. При самій згадці аж мутило. Заливне стало не винятком. Враз мені зробилось дурно і я побігла до ванної кімнати. Спорожнивши вміст шлунку, повернулась до столу й попросила повернути заливне до холодильника.

- Що трапилось? – здивувалась Марія Іванівна, але заливне слухняно прибрала.

- Не знаю, - чесно зізналась їй. - Останнім часом погано себе почуваю, мабуть через нерви та здачу сесії.

- Ага, - вона зрозуміло похитала головою та посерйознішала. – Ти пробач за таке інтимне питання, але коли востаннє у тебе були ці дні?

- Що Ви маєте на увазі? – не зовсім розуміючи натяку, здивовано поглянула на неї.

- Я тебе не питала, бо не хотіла втрачатись у твоє особисте життя, але ж треба пересвідчитись, тому запитаю. Ти не вагітна?

Ці слова були, як грім серед ясного неба. Вагітна! Я про це навіть не думала. Це ж було усього один єдиний раз. Хіба таке можливо? Я охопила голову руками і почала згадувати коли востаннє у мене були жіночі дні. Згадала, майже два місяці тому. От трясця! Я із жахом глянула на Марію Іванівна.

- Я не знаю, - чесно зізналась їй. Сльози потекли по щокам, а почуття розпачу повністю захлиснуло мою душу.

- Не плач, дитино, ну що ти, - тепло обійняла мене. - Це ж щастя яке!

- Яке щастя? – простогнала крізь сльози. – Я студентка першого курсу, незаміжня, сирота. Куди ж дитину народжувати?

- А батько дитини знає? – жінка з надією поглянула мені у очі.

Я не змогла відповісти, лише сильніше заплакала і знову кинулась в обійми.

Згодом, уже сидячи на дивані і трохи заспокоївшись, я все розповіла Марії Іванівні про нас із Максом. Змовчала лише про той його дурний спір з Мілою. Вона була шокована. Я й сама не дуже повірила б, якби мені хтось розповів, але Марія Іванівна не сумнівалась у моїх словах. Вона заспокоїла мене і відправила у найближчу аптеку за тестом на вагітність. Сказала чого даремно лити сльози, якщо ми напевно й не знаємо вагітна я чи ні. Тут вона знову була права. Тож підбадьорила себе і помчалась в аптеку сповнена надією, що це лише стрес. Через годину і десять тестів, зрозуміла, що цей стрес мине лише через дев`ять місяців.

- Не плач, - знову заспокоювала мене Марія Іванівна,- якось воно буде.

- Як буде? – відхилилась від її уже мокрого плеча, розпачливо поглянувши у очі. – Макс навіть не пам`ятає мене! А якщо він не захоче мати зі мною нічого спільного? Що я робитиму сама з дитиною? За що житиму?

- Ну, заспокойся, - Марія Іванівна мене обійняла. – А я на що? Не хвилюйся, я допоможу, виростимо разом.

- Ви й справді мені допоможете? – з надією поглянула на неї.

- Звичайно, ти ж мені, як дочка!

Від цих слів стало тепло на душі. Коли перший страх перед невідомістю відійшов, то я чітко зрозуміла, що хочу цю дитину. Нашу із Максом дитину. Не знала чи варто було йому казати про неї за таких обставин, але Марія Іванівна, наполягла, щоб я йому розповіла.  Пам`ятає він  чи ні, це вже таке, але знати повинен.