Розділ 1

- Ти хоч приїжджай на канікули, коли буде час!- обіймала  мене Марія Іванівна на автобусній зупинці в останній день літа.

- Обов'язково, - пообіцяла, поцілувавши її на останок.

Автобус рушив, а я споглядала на сімдесятирічну «маму». Подумки молилась Богу і щиро дякувала за те, що вона є у моєму житті. Батьків своїх не знала, бо дворічною малечею мене знайшли на вокзалі й ніхто по мене так і не прийшов. З дитинства пам'ятала лиш терпкий запах маминих парфумів, її  блакитні очі та своє ім'я - Юлія. З роками, спогади про маму стерлись остаточно і тепер я не знала іншого життя, крім сирітського. Бувало всяко: і напів голодно – не завжди вчасно притулок отримував державне фінансування,  і напів холодно – постійні проблеми із застарілим опаленням, і страшно – це коли твоїх «майже» сестер й братів, з якими ти виросла, забирали у сім'ї. На жаль, мене не вдочерили. Занадто непоказна була малечею – худенька, маленька, із білим, як сніг волоссям та переляканими очима. Чомусь, я боялась усього: що образять старші, що забудуть у кімнаті, коли кличуть до столовки, що вимкнуть у коридорі світло, коли ми лягали спати, навіть, що захворію і помру. З часом страх минув і комплекси теж. Тепер, дивлячись на своє відображення у дзеркалі, бачила тендітну вісімнадцятирічну дівчину із довгим білим волоссям, ясними блакитними очима і гарним обличчям. Проте що гарна, я дізналась від старшаків й однолітків, які так і пускали слину, коли проходила повз. Пускати – пускали, але не займали, бо знали, що буде їм « на горіхи» від директорки. Марія Іванівна – це моя названа матір, яка замінила справжню. Вона з'явилась коли мені було вісім років й змінила моє життя на краще. Не знаю чому, але саме мене ця тендітна жінка у віці, без дітей і сім'ї виділяла серед інших. Завжди приглядала за мною, забирала на всі свята до себе додому, тихцем підгодовувала та купувала нові речі. За це інші діти зі мною не дружили, але кпиняти чи ображати побоювались. Директор інтернату для сиріт – це Бог, що вирішує їх долі, тому гнівити «божество» нікому й на думку не спадало. Марія Іванівна повністю взяла моє життя у свої руки та виростила мене, нехай і у стінах інтернату.

Столиця зустріла проливним дощем та вітром.

- Дівчино, Ви збираєтесь забирати валізу, чи я тут до ранку стоятиму? – невдоволено буркнув водій, підійшовши до мене.

Я вийшла на перон та із захопленням розглядала усе навкруг. Була уперше сама у такому великому місті, тому все вражало: величні споруду, міська метушня, транспорт і гамір.  Спохопилась, підійшла до багажного відділення автобуса. Моя валіза була останньою. Витягнула, потім дістала намальовану «мамою» карту. Була тут із нею лише раз, коли подавала документи до вузу. Тепер самотужки мала знайти гуртожиток. Перейшла по підземці до метро. Там уперше у житті сама купила одноразовий квиток. Для мене все було вперше. Минулого разу нас возив до університету водій з інтернату. Метро справило незабутнє враження: ескалатори, потяги, люди, які їхали у справах, навіть певний запах, який присутній тільки тут. Вийшла на своїй станції, дістала улюблену червону парасольку та попрямувала через пішохідний перехід, роздивляючись величні будинки навколо. Раптово, з боку від себе почула скрегіт гальм. Розвернулась та заклякла. Парасолька випала з рук і покотилась, підхоплена вітром під проїжджаючу повз машину, яка навіть не спинилась. Тепер вона розтяглася червоною ганчіркою на дорозі. Мені ж пощастило не повторити її долю. У кількох сантиметрах від моїх ніг зупинився чорний спортивний автомобіль. Звідти вистрибнув високий чорноволосий юнак із чорними, як ніч, очима.

- Жива? Не травмована? – він вхопив мене за передпліччя та знервовано оглядав.

Я ж потонула у його очах. Забула де, хто я і чого взагалі тут стою. Розтягнулась лише у дурнуватій посмішці, мокнучи під проливним дощем.

- Ти чого на червоний пішла? – юнак стурбовано озирнувся по сторонам, відпустивши мої передпліччя.

Червоний? Це він зараз про світлофор? Ай, забула, що тут треба дивитись на світлофори. У нас їх не було у містечку, тому дивитись на них не звикла.

- Ти що, якась блаженна, Білосніжко? – враз він посміхнувся так щиро, що в мене аж подих перехопило. Я навіть не почула, що він говорить, просто стояла посміхалась і дивилась на нього, як на принца з казки. Все, що змогла зробити, то це лише хитнути головою у знак згоди.

- Давай у машину! - скомандував юнак, підхоплюючи мою валізу.

Він закинув її у багажник, а я не змогла поворушитись з місця. Позаду нього уже зібрався цілий затор, який сигналив, кричав і лаявся останніми словами невдоволених водіїв. Юнак сів у машину та здивовано поглянув на мене через скло. Потім вийшов, взяв за руку та допоміг присісти на переднє сидіння авто.

- Ти, мабуть у шоковому стані, таке буває, - констатував незнайомець, рушивши з місця. – Говорити можеш?

Я лише знизала плечима, бо знову не почула, що він каже.

- Я Макс, а тебе як звати? – провів він рукою по мокрому волоссю.

Я ж промовчала, опустивши голову додолу. Тільки зараз адреналін майнув до моїх мізків. Прийшло розуміння, що могла загинути під колесами його машини.

- Не хочеш, можеш не казати! - розтягнувся він у доброзичливій посмішці. – Куди хоч везти? Адресу знаєш, Білосніжко?

Полегшено видихнула, приходячи до тями, та протягнула зіжмаканий у руці листок. Юнак узяв його, розгорнув і подивився.

- Ти не тутешня? – лагідно запитав. – Знати б ще куди це їхати?  - Макс зосереджено почав вивчати «карту» не спускаючи очей з дороги. Хлопчина зосереджено думав, звівши брови на переніссі. Від цього був ще гарніший. Знову поглянула на нього і замилувалась. На вигляд, років двадцять три, одягнений у дорогу сорочку-поло, світлі джинси, білосніжні кросівки, на руці стильні часи та масивний золотий браслет. В брендах я не розбиралась, але видно, що одяг дорогий. Поруч з ним, враз відчула себе задрипанкою у простому мокрому до нитки, ситцевому сарафані з базару. Поглянула на свої єдині босоніжки. Ну хоч вони були нові, не дорогі, але нові. Трохи заспокоїлась.