Розділ 5

- Не плач, моя маленька! Не плач! – втішала мене Маринка. Вона щойно приїхала і застала мене скрученою на ліжку. Я через сльози розповіла їй усе. Маринка була у шоці. – Він покидьок твій Макс! Мажорний, бездушний покидьок!- вона обіймала мене, приколисуючи і гладячи по спині. – Не плач, Юлічко! Не ти перша, не ти остання! Усе мине!

- Як він міг? – ридала уже другу добу і не могла спинитись.

- Такі, як він усе можуть, бо в них ні сорому, ні совісті!

У понеділок Маринка пішла на пари сама. Я не змогла підвестись і зібрати себе до купи. Серце розривалось від болю й страждань. Не знала чи ненавиджу його більше, ніж кохаю. Страждала, але разом з тим чекала, що він прийде і вибачиться. Надіялась, що зрештою зможу пробачити Макса, якщо він дійсно мене кохає. Я ж кохала його безмежно. Чітко розуміла, що без цього юнака моє життя буде сірим і пустим. Чекала, але він не прийшов: ні в суботу, ні в неділю, ні в понеділок. Навіть не зателефонував. Як це розуміти? Сама не змогла його набрати – гордість не дозволяла. Але чому він мовчить? Так, я крикнула, що ненавиджу, але знаючи Макса, навряд чи ці слова спинили б його запал. Відповідь на це питання напрошувалась сама собою. А якщо він не кохав мене? Може я сплутала пристрасть у його очах з коханням? Але ж він сам говорив мені, що кохає у нашу … у ту ніч. Виходить, що збрехав? Ні, не може бути! Так, він вичинив зі мною, як останній покидьок, але у те, що дійсно йому не байдужа - вірила. Вірила і надіялась.

До вівторка остаточно заплуталась та звелась у своїх відчуттях й почуттях. Чітко зрозуміла, що треба поговорити та розставити усі крапки над «і». Зібралась з силами і пішла в університет. Вирішила, що перша сама нізащо не підійду, все ж гордість у мене ще є. Нехай сам мене шукає! Так думала, але після першої пари не витримала. Усю першу перерву ходила у холі біля аудиторії, де у нього за розкладом була перша пара. Проте, ні його, ні його друзів не побачила. На другій перерві уже не шукала, просто йшла по холу, не звертаючи уваги на студентів. Раптом серед натовпу, хтось лагідно узяв мене за лікоть і розвернув. Приготувалась, зробила гнівне й ображене обличчя.

- Льоша? – здивувалась, побачивши зніяковіле та бліде обличчя його друга. Поглянула йому за спину. Там стояли Толя з Віталіком. Макса поруч не було. Ага, це він друзів прислав замість себе! Побоявся сам підійти! Гнів ще більше заполонив мою душу. Вирвала лікоть з Льошиних рук.- Навіть не пробуй! – гаркнула юнаку. – Він не заслуговує на виправдання і прощення!

- Юліє, - розгублено почав юнак.

- Ні, Льоша! Ні слова більше! – виставила руку уперед, перебиваючи його. – Якщо дійсно хотів мені, щось сказати, то мав би прийти сам, або хоча б зателефонувати! Я не бажаю брати участь у цих зводинах! Бачити більше його не хочу! Так і передай!

- Юліє! – гаркнув на мене Олексій. Я аж оторопіла від такого тону. – Макс не може ні прийти, ні подзвонити! Він у лікарні!

- Що? – ледь прошепотіла від шоку.

Льоша видихнув і вже лагідніше продовжив.

- Він стрибнув тоді за тобою за кермо своєї машини. Хотів наздогнати твоє таксі. Ми не встигли його зупинити. Макс був випивший і дуже поспішав. Як на зло, в той день ще й дощик пішов, тому траса була слизька. Машину Макса занесло на крутому повороті і він злетів з дороги у дерево. Машина в хлам, телефон розбитий, сам він тільки сьогодні вранці прийшов до тями у лікарні. Ми рвонули тоді за ним, тому встигли викликали швидку.

- Як він? – ледь вимовила. В горлі пересохло, руки і ноги трусились від хвилювання.

- Подушки безпеки врятували від серйозних травм, тому Макс забив лише голову об передню стійку. Зараз уже краще. Сьогодні зранку були у нього в лікарні. Він прийшов до тями, але…- Льоша запнувся на пів слові.

- Що але?- схвильовано запитала, заглядаючи в його сумні очі.

- Юліє, у це важко повірити, але це правда, - стиха промовив він.- Макс нічого не пам`ятає із тих подій, що трапились з ним за останні пів року.

- Як? – видихнула, відчуваючи, як темніє в очах.

- Часткова амнезія, - пояснив юнак. – Макс пам`ятає усіх – батька, нас, Мілу, бо ми давно дружимо - роками, але зовсім не пам`ятає тебе. Лікар каже, що пам`ять згодом може відновитись, а може й ні. Ніхто не знає. Проте зараз йому, ще не варто хвилюватись чи відчувати стрес. Вибач, але ми не розповіли про тебе.

- Він зовсім нічого не пам`ятає про мене? – це питання було адресоване не Льоші, а швидше самій собі. Я була абсолютно шокована таким розвитком подій.

- Вибач, але саме так, - погодився юнак.

- У якій він лікарні? – з надією поглянула на нього. Може, якщо Макс побачить мене, то згадає!

- У третій, травматологія, палата номер п`ять. але тобі зараз не варто туди іти, - він сумно схилив голову.

- Чому? – щиро здивувалась.

- Там Міла з його батьком не відходить від нього ні на крок.

- Але ж вони більше не зустрічаються і Макс більше її не кохає!

- Мені шкода, але він цього не пам`ятає. Спогади Макса якраз спинились на моменті, коли він ще закоханий у неї і вони сходили на перше побачення. 

- Але ж якщо він побачить мене, то можливо спогади повернуться! – вхопилась за цю думку, як за рятівну соломинку.