Частина 5

Злата приходила до Кармен не завжди однаково.

Іноді — як господиня, що бажає пересвідчитися, чи її землі все ще на місці. Тоді вона йшла терасою повільно, не озираючись, із гідністю істоти, певної: камінь під лапами, виноградники за муром, сад, фонтан, люди й навіть призахідне сонце існують у належному порядку лише тому, що вона не заперечує.

Іноді — як злодійка з добрими манерами. З’являлася з лаванди або з-під старого муру, де ховалися тіні, завмирала, оцінювала стіл, страву, блюдце, серветку, мереживний край скатертини й людську пильність, а тоді починала складну гру в невинність, яка майже завжди закінчувалася для неї шматком птиці або, в особливо вдалі дні, тонкою смужкою телятини.

А іноді — рідко, але цілком виразно — вона приходила саме до Кармен.

Не до дому.
Не до кухні.
Не до запаху м’яса.
Не до тепла каменю.

До неї.

У такі дні Жанна, економка, побачивши руду спину біля сходів бібліотеки або на нижній терасі, тільки стискала губи й казала:

— А. Знову.

Ніби йшлося не про лисицю, а про далеку родичку з важким характером, яка з’явилася без листа, але все одно має повне право бути прийнятою.

Цей вечір був теплий, довгий, майже нерухомий. Літо ще не думало здавати позиції, але в повітрі з’явилася та ледь вловима прозорість, що приходить лише наприкінці серпня: коли спека ще тримається, та в ній уже чується осінь, як у голосі чується втома після довгого свята.

Кармен сиділа на дальній терасі біля фонтана, там, де камінь навіть після заходу сонця довго зберігав денне тепло. На столику біля її ліктя стояв низький келих із білим вином, книжка лежала розгорнута на колінах, але Кармен давно не читала. Із саду тягнуло м’ятою, прогрітою землею, інжиром і вологим вапняком. Вода в старій чаші фонтана звучала рівно, неголосно, з тим особливим темним шелестом, який у цьому домі був майже ще одним голосом.

Унизу, біля краю газону, заворушилася лаванда.

Кармен підвела очі, не змінюючи виразу обличчя.

— Ну? — сказала вона в тишу.

З лаванди вийшла Злата.

Не поспішаючи. Зібрано. Без звичної вечірньої лисячої гідності, але й без тривоги. Просто з таким виглядом, з яким приходять, коли мають що повідомити й не збираються відкладати.

Вона була вже не молода — або, принаймні, вміла виглядати істотою, що живе довше, ніж належить лисиці. Шерсть на спині горіла густою міддю, груди були білі, мов вершки, хвіст — такий повний і пухнастий, що здавався окремим предметом розкоші. Вуха насторожено рухалися. Бурштинові очі дивилися надто уважно, щоб хтось, хто знав її досить давно, і далі вважав її просто звіром.

Злата дійшла до сходинок, сіла й не рушила далі.

Кармен закрила книжку.

— Якщо ти знову прийшла скаржитися на Яра, то я заздалегідь на його боці. Він, принаймні, не влаштовував сцен біля кухонного вікна через трьох перепілок.

Злата видала короткий звук — щось середнє між обуреним видихом і дуже стриманим протестом.

— Ось як? — сказала Кармен. — Отже, не про Яра.

Злата підвелася, підійшла ближче й зупинилася біля її ніг.

Потім почалося.

Якби хтось сторонній це почув, він, імовірно, потім сказав би в селі, що в мадам д’Еллар дивні звички й вона, здається, розмовляє з лисицями.

Це було б правдою, але дуже грубою.

Злата розповідала.

Спершу — неголосно, майже собі під ніс. Швидке м’яке бурчання, коротке переливчасте клацання горлом, носовий звук, потім ще один, довший, потім різке “фрр” у бік саду, потім низьке, майже муркотливе бурчання. Її вуха весь час жили окремим життям: одне повернулося до дому, друге — до лоз, потім обидва назад, потім уперед. Хвіст то лягав кільцем навколо лап, то роздратовано бив по каменю.

Вона викладала обставини.

Кармен слухала цілком серйозно.

Однією рукою вона тримала келих, другою спиралася на підлокітник крісла, трохи схиливши голову. На її обличчі не було замилування. Лише уважність. Той рідкісний, майже старий спокій, із яким вона слухала речі, сказані не людською мовою, але все одно такі, що підлягали розумінню. У такі хвилини вона ніколи не квапила Злату: надто мало істот у цьому домі приходили до неї не з проханням, не з розрахунком і не з ввічливості.

— Так, — сказала вона після особливо виразного звуку з боку старого муру. — Почекай. Повільніше.

Злата замовкла на мить, подивилася на неї з відвертим роздратуванням і почала знову — тепер ще докладніше.

Цього разу в розповіді явно брало участь більше дійових осіб. Кармен зрозуміла це зі зміни інтонацій. Тут був хтось юний і дурний — це відчувалося одразу, бо Злата видала два швидкі звуки поспіль, потім різко задерла морду, як робила завжди, коли хотіла зобразити чужу дурість. Потім пішов опис чогось обурливого біля розарію. Потім — якийсь епізод із мискою. Потім — довге докірливе бурчання, адресоване, судячи з усього, світові загалом.

Кармен відпила вина.

— А. Зрозуміло, — сказала вона. — Світлий.

На імені Світлого Злата пожвавилася так, ніби нарешті до протоколу внесли правильного обвинуваченого. Вона смикнула вухом і видала такий звук, що сумнівів не лишилося: так, Світлий, і так, він винен, і ні, це навіть не потребує обговорення.

— Що він зробив?

Злата тут-таки продовжила з новою силою.

Кармен перевела погляд у бік саду, де густішали м’які сині сутінки. Далеко за нижнім муром один раз крикнув нічний птах. У лозах, невидимих звідси, шарудів вітер. Фонтан тримав свою ноту.

— Він заліз у кошик з інжиром? — припустила Кармен.

Коротке обурене “фрх”.

— Ні?

Злата переступила лапами, підняла голову й видала довгу співучу репліку з такою кількістю відтінків, що в ній, здавалося, вмістилися й звинувачення, і скорбота, і відраза до занепаду моралі.

— Господи, — сказала Кармен. — Невже в музичну кімнату?

Злата завмерла.

Потім дуже повільно кліпнула.