Частина 3

Той, хто вперше приїздив до маєтку мадам Кармен д’Еллар, майже завжди помічав лисиць не одразу.

Спершу люди бачили інше. Світлий камінь будинку, який надвечір ставав медовим. Довгу алею платанів. Гладінь ставка нижче терас. Виноградники, що акуратно спускалися схилами. Старі стіни — не показні, але бездоганні. Одразу ставало ясно: тут живуть не напоказ, а давно. Тут не купували красу за один сезон. Вона накопичувалася повільно, поколіннями — разом зі сріблом, винами й звичками.

Потім гість помічав, що в маєтку дивовижно тихо. Не мертво — саме тихо. Ніби шум заходив сюди, озирався й вирішував поводитися пристойно. Навіть машини на гравійній доріжці звучали глухіше. Навіть сусідські собаки гавкали наче вбік. Навіть діти, якщо їх привозили на обід, за якийсь час починали говорити напівпошепки — як у бібліотеці чи каплиці.

І лише потім, зазвичай уже в другій половині дня, людина раптом помічала рудий рух.

Не спалах. Не кидок.

Рух.

Упевнений і спокійний. Ніби хтось у маєтку носив хутряну накидку на чотирьох лапах і мав право проходити де завгодно.

Лисиці були тут усюди.

Одна лежала на нижній терасі, біля самих сходів у сад, витягнувшись у тіні діжки з лимонним деревом. Друга, менша, сиділа біля виноградної стіни й нерухомо спостерігала за садівником. Ще одна — майже біла на сонці — йшла краєм ставка. Іноді можна було побачити одразу кількох: на кам’яній огорожі, у лаванді, біля старої криниці, біля далекого флігеля.

І завжди складалося враження, що вони не прибилися до дому.

Вони були частиною його форми.

Наче в цьому місці одразу залишили для них простір: теплу стіну, зручний карниз, сонячний прямокутник біля південного крила. Десь — низьке вікно, з-під якого взимку можна спостерігати за кухнею. Десь — сходи, на яких добре лежати й удавати, що нікого не помічаєш.

Старожили з села казали, що лисиці в маєтку були завжди.

І якщо їх питали: завжди — це скільки?

Вони знизували плечима й відповідали з тією розмитою впевненістю, за якою зазвичай стоїть пам’ять, довша за документи:

— Завжди. Ще при старій мадам були.

— При якій старій?

— При тій, що була до нинішньої.

— Так нинішня і є стара мадам д’Еллар.

— Ну так. А я про що.

Якщо намагалися уточнити, розмова розповзалася. Згадували сувору зиму, коли одна лисиця вивела лисенят під кухонним ґанком. Пізній збір винограду, коли рудий самець сидів біля преса й дивився надто уважно. Дитину із сусіднього дому, знайдену біля лисячої нори під старою стіною. Вона не плакала. Ніхто не міг пояснити чому.

Економка мадам д’Еллар, мадам Жанна, яка служила в домі довше, ніж у інших тривали шлюби, терпіти не могла, коли гості починали сюсюкати з лисицями.

— Це не іграшки, — казала вона, ставлячи на стіл тарілки. — У них тут розпорядок.

Вона вимовляла це так, ніби йшлося не про звірів.

Кожна лисиця справді була окремою.

Старша самиця, велика, з густим мідним хутром і білою грудкою, з’являлася частіше за інших. Її звали Злата. Вона ходила повільно, спала там, де хотіла, і дивилася на людей із терпінням істоти, яка давно прийняла їхню присутність.

Якщо на терасі накривали пізній сніданок, Злата з’являлася хвилин за десять. Не підходила одразу. Спершу лежала осторонь. Потім позіхала. Потім переверталася на бік. І тільки переконавшись, що її помітили, підводилася й ішла до столу.

— Ні, — казала Кармен, не підводячи очей від чашки.

Злата зупинялася.

— І не треба так дивитися.

Злата кліпала.

— Ти вчора з’їла половину перепілки.

Злата сідала.

— І не вдавай, що це було давно.

Після цього їй майже завжди діставався шматок м’яса.

Не тому, що вона просила.

Тому що вона вже отримала своє.

Її супутник, Яр, був більший і темніший. У нього були світлі очі й надто розкішний хвіст. Його частіше бачили на межах маєтку: біля стіни над дорогою, у дальніх рядах лоз, біля кипарисів. Він не підходив близько. Не чекав їжі. Але його присутність відчувалася.

Робітники казали, що відколи Яр обрав верхній схил, там перестали затримуватися щури.

У Злати й Яра було потомство. Лисенята росли, йшли, поверталися, знову зникали. За кілька років уже важко було сказати, хто від кого походить. Але в маєтку це знали.

Не за записами.

За пам’яттю.

— Оця з білою міткою — онука Злати, — могла сказати Кармен.

— А цей?

— Цей надто непокоїться, щоб не бути її правнуком.

І це приймалося без суперечок.

Були троє молодих — майже завжди разом, майже завжди не там, де слід. Один, світліший за інших, відрізнявся тим, що з’являвся в домі. Не біля — всередині. Його знаходили в музичній кімнаті, у гардеробній, одного разу — на задньому сидінні машини.

— Ні, — сказала Кармен, відчинивши дверцята.

Лис не зрушив.

— Ні.

Він продовжував сидіти.

— Ти не потрібен мені на показі Schiaparelli.

Лис кліпнув.

— І не вдавай, що розумієш.

Жанна потім стверджувала, що він усміхнувся.

Була ще темна самиця з чорними китичками на вухах. Її звали Івушка. Вона не підходила близько. Просто дивилася. Надто уважно. Ніби помічала більше, ніж слід.

Вона часто лежала біля старої верби коло ставка, майже зливаючись із корінням і тінню.

Сільські діти казали, що якщо вночі загубитися в полях, вона виведе до дому.

Дорослі не погоджувалися.

Але й не сперечалися.

Лисиці були вплетені в життя маєтку так щільно, що ніхто вже не відділяв випадкове від звичного. Якщо восени в сараї знаходили пір’я — значить, хтось там улаштувався. Якщо взимку на сходах грілося одразу кілька спин — чекали холодів. Якщо вночі чувся їхній довгий звук, Жанна вранці ставила більше свічок.

— До дощу? — спитав одного разу гість.

Жанна подивилася на нього уважно.

— До зміни.