Частина 2

До третьої кави Лоранс Вальмон перестала вдавати, що прийшла до мадам Кармен д’Еллар винятково з ввічливості.

Це був один із тих спекотних липневих днів, коли повітря над гравійною доріжкою тремтіло так, ніби маєток на мить згадував, де він насправді стоїть. На довгій терасі в затінку гліцинії було прохолодніше, ніж у домі, і Кармен стверджувала, що це не архітектурний ефект, а привілей віку. Ані дім, ані тераса, ані сама Кармен, утім, не уточнювали, чий саме вік мається на увазі.

Лоранс уже знала розклад. Якщо прийти між одинадцятою і полуднем — буде кава. Якщо після четвертої — холодне біле вино. Якщо о сьомій — можна застати когось із місцевих: редактора з Марселя, співачку на відновленні голосу або одного з нескінченних людей мистецтва, яких Кармен, здається, збирала навколо себе так само природно, як інші збирають пил на книжкових полицях.

Сьогодні Лоранс прийшла о пів на дванадцяту з тим упертим обличчям, яке буває в жінок, що всю ніч провели в листуванні з адвокатами й під ранок вирішили, що цивілізація як проєкт трохи переоцінена.

Кармен подивилася на неї поверх чашки.

— Так. Або він знову щось зробив, або ви нарешті перестали бути благородною.

Лоранс кинула сумку на сусідній стілець і сіла майже з гідністю.

— І те, й інше.

— Чудово. У такі дні кава особливо корисна.

Економка, що з’явилася з дому без жодного звуку, уже ставила на стіл другу чашку. Лоранс, не чекаючи запрошення, взяла цукорницю, зупинилася, поставила назад. За секунду знову взяла й усипала одразу дві ложечки. Трохи різко.

Кармен спостерігала з тим спокійним інтересом, із яким дивляться або на грозу, що наближається, або на молоду жінку, яка от-от перестане бути зручною.

— Він вимагає повернути столик, — сказала Лоранс.

Кармен підвела очі.

— Який столик?

— Маленький круглий. Горіх. Він усе життя стояв у мене в кабінеті.

— Той, якого він не помічав, поки ви були одружені?

— Саме так.

Кармен кивнула.

— Отже, річ не в столику.

— Звісно, не в столику.

Лоранс потяглася до чашки так різко, що блюдце тихо дзенькнуло.

— Він надіслав через адвоката список речей, на які, як з’ясувалося, претендує. Там є столик, бронзова лампа, кавомолка, два крісла, килим із бібліотеки, сервіз, який подарували мої батьки, і… чайник його матері.

Кармен ледь помітно підняла брови.

— Чайник матері — це вже поезія.

— От саме. — Лоранс видихнула, і в цьому видиху було майже полегшення. — Коли я прочитала, спершу навіть не розлютилася. Я подумала: ну нарешті хоч щось чесне. Бо якщо ти вимагаєш чайник своєї мами, значить, ми вже не вдаємо, ніби йдеться про принципи. Йдеться про дріб’язкову, акуратну мстивість.

Кармен відпила кави.

— Іноді це дуже освіжає. Коли людина перестає вдавати з себе римського сенатора й приходить в образі ображеної дворової гадини.

Лоранс засміялася — надто швидко — і тут-таки знову насупилася.

— Найогидніше, що мене це бадьорить.

— Звісно, бадьорить.

— Ні, ви не розумієте. Останні тижні я була… — вона на секунду замовкла, добираючи слово, — в’язкою. Сонною. Усе наче в тумані. А тут я читаю “чайник матері” — і ніби прокинулася. Сіла рівно й подумала: ах ти ж погань. Ах ти дрібний, нудний, ображений павич. І знаєте що? Мені стало краще.

Кармен ледь кивнула.

— Звісно.

Лоранс подивилася на неї підозріливо.

— Ви жахлива людина.

— Ні. Я просто не люблю культу благородного заціпеніння. Жінок увесь час переконують, що після зради вони мають або красиво страждати, або мовчки зберігати гідність. Іноді гідність чудово зберігається саме в той момент, коли ти наймаєш дуже дорогого юриста.

Лоранс мовчки дивилася на неї кілька секунд.

— Я знала, що прийшла правильно.

Кармен простягнула руку до вази з абрикосами, вибрала один, акуратно розламала його пальцями. На секунду затримала погляд на кісточці — ніби щось згадала — і майже непомітно відігнала цю думку.

— Розповідайте по порядку. І не пом’якшуйте формулювань. Сьогодні день для ясності.

Лоранс витягла із сумки складені папери, потім телефон, потім ще якісь роздруківки. Білосніжний столик під гліцинією миттєво перетворився на штаб чужої війни.

— Ось лист його адвоката. Ось відповідь мого. Ось доповнення. А ось список предметів з “емоційною цінністю”.

Кармен узяла аркуш двома пальцями, ніби тримала щось сумнівне.

— “Емоційна цінність”, — повільно прочитала вона. — Яка зручна категорія. Отже, зраджувати вам без емоційної цінності можна, а лампу забрати без неї — ні.

— Саме так.

— Продовжуйте.

Лоранс заговорила швидше. Про листи. Про кавомолку, яку раптом згадала його тітка. Про матір, яка за п’ятнадцять років жодного разу не спитала, як у неї справи, але тепер передала через третіх осіб, що чайник “завжди належав їхній лінії”.

Кармен тихо пирхнула.

— Їхній лінії. Це чайник чи бургундська династія?

— Я ж кажу.

— Речі, які пережили стільки сімейного лицемірства, стають майже музейними.

Лоранс сміялася дедалі частіше. Не тому, що стало легко, — просто злість нарешті набула форми. Різкої, майже зручної.

Кармен переглянула ще кілька аркушів, акуратно склала їх, вирівняла край до краю.

— Ваш адвокат надто коректний.

Лоранс кліпнула.

— Так?

— Він пише як людина, яка сподівається, що всі довкола дорослі.

— Він хороший.

— Безсумнівно. Але іноді хороший юрист потрібен, щоб ви не потонули в паперах. А іноді потрібен той, хто здатен дуже ввічливо пояснити: якщо вони хочуть воювати за чайник, ми готові обговорити все інше.

Лоранс примружилася.

— У вас є така людина?

Кармен подивилася на неї з легким здивуванням.

— Лоранс, у мене є людина, яка вміє повертати речі. І пояснювати людям, чому їм краще погодитися.