Частина 1

Коли мадам Кармен д’Еллар уперше побачила нову сусідку, та стояла посеред власного подвір’я, у білих кросівках, надто свіжих для пухкого сільського гравію, і чи то стежила за вантажниками, чи то рахувала подумки, скільки ще речей можна перевезти з одного життя в інше, перш ніж стане остаточно ясно: назад уже нічого не поїде.

Будинок по сусідству з маєтком д’Еллар пустував майже чотири роки. За цей час у нього змінилися двоє власників, троє підрядників, одна невдала спроба перетворити його на бутик-готель і безліч чуток. Місцеві спершу називали його просто великим будинком біля кипарисів, потім — будинком невдах, а під кінець, із тією сухою сільською дотепністю, яка завжди трохи зліша, ніж здається, — будинком поганих рішень. Він був надто великий для родини, яка справді хотіла жити разом, надто тихий для людей, звиклих до ресторанних вулиць Парижа, надто дорогий для тих, хто шукав просто місце на серпень, і недостатньо помітний з дороги для тих, кому потрібно, щоб їхній статок неодмінно мав фасад.

Кармен знала про купівлю ще взимку. Їй, звісно, ніхто нічого офіційно не повідомляв. Просто за вечерею нотаріус, який із віком ставав дедалі балакучішим і дедалі обережнішим в одних і тих самих фразах, зауважив, що угода була дивна, швидка й із дуже поганим виразом обличчя в обох сторін. За кілька днів Флоранс із квіткової крамниці, загортаючи гортензії, між іншим сказала, що спершу будинок збиралося дивитися подружжя, а купила зрештою одна жінка. Потім пекар, чоловік із обличчям мученика й пам’яттю поліцейського архіву, повідомив, що в нової власниці розлучення. Неприємне. З адвокатами. З оцінювачами. З якимось поділом майна, про який у селі говорили з тим самим азартом, із яким говорять про посуху: все одно не розуміючи подробиць, але заздалегідь відчуваючи збитки. Ще хтось додав, що були фотографії в пресі. Не в тій, яку передплачують для журнального столика, а в тій різновидності французьких видань, яку заведено зневажати вголос і читати потай, нахиляючи телефон під столом.

Імені Кармен не запитала. Ім’я прийшло до неї саме, як багато справді корисних відомостей, — без запрошення і з маленьким побутовим непорозумінням.

За два дні кур’єр із Ліона, що заблукав біля старої криниці, зупинився біля воріт д’Еллар і, не підводячи очей від екрана, спитав:

— До мадам Лоранс Вальмон — це ліворуч після кипарисів?

Кармен, яка стояла біля хвіртки із секатором у руці, оглянула його машину, запилене взуття й коробку, на якій красувалася стрічка дорогого універмагу.

— Праворуч після кипарисів, — сказала вона. — Ліворуч ви поїдете до виноградників, потім до каплиці, а далі ваша посилка проведе ніч у цікавішій компанії, ніж ви розраховували.

Він підвів очі, побачив перед собою жінку в солом’яному капелюсі, з бездоганно прямою спиною й обличчям, яке в будь-якій іншій обстановці змусило б його говорити тихіше, і почервонів.

— Дякую, мадам.

— Не дякуйте. Просто не довіряйте навігатору в місцевості, де виноград старший за ваші технології.

Так Кармен дізналася ім’я.

Лоранс Вальмон приїхала на початку червня, коли сонце вже сходило рано й довго затримувалося над пагорбами, але спека ще не ставала густою й лінивою. Це була та пора року, яку Кармен особливо любила за її брехливу м’якість. У червні все має вигляд початку, навіть якщо насправді давно перейшло у фазу наслідків. Виноградники були рівні, зелені, ще не запилені. Повітря вечорами пахло нагрітим вапняком, молодим листям і чимось терпким, ледь уловимим, як передчуття доброго вина.

Нова сусідка виявилася однією з тих жінок, чия втома помітна раніше за вік. Їй могло бути сорок чотири, сорок п’ять, може, трохи менше, але річ була не в цифрі. У ній уже з’явилася та особлива зношеність, яка не пов’язана зі зморшками й майже не піддається косметиці: обличчя людини, що надто довго жила в напрузі, не маючи права на слабкість. Волосся було добре вкладене, але надто гладко, ніби зачіска служила не прикрасою, а дисципліною. Спина — надто пряма. Погляд — швидкий, майже нервовий, як у тих, хто звик заздалегідь сканувати кімнату на предмет загрози, чужої думки або можливого приниження. Вона була не місцева, не сільська й не з тих людей, які вміють мовчати в тиші, не намагаючись негайно чимось її заповнити.

Перші дні Лоранс майже не виходила з дому. Вранці приїздили майстри, потім садівник, потім електрики, потім хтось зі служби охорони, потім чоловік у тонкому піджаку, який за манерою жестикулювати, а головне — за виразом зневаги до вже наявного інтер’єру, безсумнівно був дизайнером із Парижа. Іноді привозили коробки, іноді вивозили. Іноді на під’їзній доріжці надовго затримувалася чорна машина із затемненими шибками. Вечорами в будинку спалахували майже всі вікна одразу, ніби будівля старанно вдавала обжитість. Але світло там було не домашнє, а розподілене з тривогою: в одному вікні нікого, в іншому хтось пройшов, у третьому світло спалахнуло й за хвилину згасло. Глибокої ночі, стоячи на своїй нижній терасі з келихом білого вина, Кармен кілька разів бачила, як верхнім поверхом сусіднього будинку рухається жіноча постать — не так, як ходять люди, збираючись лягти, а так, як рухаються в безсонні: з кімнати в кімнату, від шафи до вікна, від вікна до дверей, ніби тіло вже втомилося, а свідомість усе ще відмовляється визнати ніч.

На четвертий день Лоранс уперше з’явилася в селі сама.

Середа. Маленький ринок на площі. Теплий ранок, у якому ще не було тієї безжальної білизни світла, що до полудня робить усіх менш великодушними. Кармен купувала абрикоси, козячий сир і лавандовий мед. На ній були світлі лляні штани, сорочка кольору розбавленого молока, темні окуляри й солом’яна сумка, і виглядала вона так, ніби збиралася провести день за читанням листів, сортуванням запрошень і пізнім обідом із вином. Що, по суті, цілком могло бути правдою. Спостереження за чужими трагедіями у Кармен ніколи не заважало доброму обіду.

Лоранс стояла біля прилавка із зеленню, тримаючи в руці пучок базиліку з такою напругою, ніби це був не базилік, а доказ.