Розділ 20

Після тієї розмови на узбережжі я знайшла в собі сили поставити жорстку крапку в цьому божевіллі. Я чітко і твердо сказала Марку: «Прибери камери. Припини стежити за мною. Залиш мене в спокої». Я не чекала відповіді — просто розвернулася і пішла геть. Я знала, що він почує мене.
Минув тиждень. Дивно, але чим більше спогадів поверталося, тим затишнішим ставав мій будинок. Тепер я розуміла природу своїх «видінь» у старовинному дзеркалі. Червона сукня, паніка через цифри, силуети чоловіків — усе це було не містикою, а прагненням моєї заблокованої пам'яті прорватися крізь туман амнезії. Моя підсвідомість відчувала небезпеку і стеження шкірою, фокусуючи мої внутрішні страхи на темній поверхні звичайного старовинного дзеркала, куди Марк просто вмонтував камеру.
Життя повільно поверталося в нормальне русло. Не знаю коли саме, але я відчула, що липкий погляд переслідувача зник. Я знову почала з радістю ходити на роботу, спілкуватися з колегами, планувати майбутнє. Я повертала собі свободу.
Одного вечора, повернувшись додому, я побачила Етана, який стояв біля моїх дверей. Весь цей тиждень в офісі ми старанно уникали один одного. Його обличчя було невимовно серйозним.
Я впустила його всередину. Ми сіли у вітальні, і напруга між нами була майже відчутною фізично.
— Олівіє... я дійсно нічого не знав, — нарешті тихо промовив Етан, опустивши погляд на свої руки. — Я знав Марка як хорошого друга з Нью-Йорка. Коли я розповів йому в барі про підлість Джеймса щодо нової колеги. Марк ніколи не називав мені твого імені раніше, я поняття не мав, що ти — його колишня! Я клянуся, я не знав, що він таємно перевіз тебе після коми і встановив тут камери. Коли ти розповідала мені на лавці про відчуття переслідування, я навіть подумати не міг, що мій друг Марк і є цим переслідувачем. Мені так шкода, Олівіє.
— Я знаю, Етане, — тихо відповіла я, відчуваючи, як зникає остання образа. — Головне, що ти діяв без злого наміру. Спасибі, що прийшов.
Коли Етан пішов, я залишилася сама в тиші вечірнього будинку. Я відчувала себе абсолютно вільною, але водночас... дуже самотньою. Я взяла телефон, щоб перевірити робочу пошту, і раптом побачила нове повідомлення від невідомого номера.
Серце забилося швидше. Я відкрила його: "Вибач за все, мишко. Я все усвідомив і зняв усі камери до останньої — дзеркало тепер абсолютно чисте. Я просто хотів захистити тебе від усього світу та подарувати казку, яку ти заслужила. Давай почнемо все спочатку, суто чесно? Я хочу запросити тебе на справжнє побачення".
Я перечитувала ці рядки знову і знову. З одного боку, його вчинки межували з безумством і тотальним контролем, але з іншого — він був єдиним, хто закрив мене собою і підставив руки, коли я летіла в прірву. Він щиро хотів, щоб я була щасливою.
Я дивилася на темну гладінь старовинного дзеркала, яка тепер відображала лише мене — Олівію, яка нарешті згадала себе повністю. Я не знала, що робити. Я не знала, чи зможу я коли-небудь знову йому довіритися. Але я також не знала, чи зможу я тепер бути без нього.
Відповіді на ці питання залишалися за межами цієї миті, повільно розчиняючись у вечірньому повітрі над тихим, безкраїм океаном.